Ірина Ватуня присвятила роботі в таксі понад п’ять десятиліть. За ці роки кардинально змінилися автомобілі, дорожня інфраструктура, місто та самі пасажири. Колишні “Волги” давно стали історією, на зміну їм прийшли сучасні авто, а на виклики тепер відповідають через мобільні додатки. Незмінною залишилася лише любов пані Ірини до справи, яку вона обрала майже випадково, та щирий інтерес до людей.
Сьогодні Ірині виповнюється 75 років. Вона — любляча мама трьох доньок, бабуся дев’ятьох онуків та прабабуся трьох правнуків. Проте старість — це слово не з її лексикону. Щоранку вона звичним маршрутом вирушає на стоянку. Колеги ставляться до неї з повагою, а постійні клієнти заздалегідь бронюють поїздки, аби проїхатися саме з цією ефектною жінкою, яка випромінює енергію.
Понад пів століття за кермом — це шлях крізь радянські часи, буремні 90-ті, тисячі поїздок і сотні людських доль. У цій розмові — історія жінки, яка навчилася будувати власне життя за своїми правилами, ігноруючи сумніви сторонніх, і досі знаходить найбільшу цінність у простих речах: спілкуванні та дорозі попереду.
Все почалося зі старої «Волги»
— Пані Ірино, розкажіть, як ви опинилися за кермом і де взяли своє перше авто?
— Мені був лише 21 рік, це сталося цілком спонтанно. Я тоді працювала на іншій роботі, коли чоловік моєї сестри запропонував спробувати сили в таксі. Попри те, що я не мала водійських прав і зовсім не уявляла специфіки професії, погодилася одразу: «Звісно, хочу!».
Почала з професійних курсів для таксистів. Тоді підхід був суворим: це відповідальна робота для професіоналів. Навчання тривало шість місяців, нам навіть виплачували стипендію, — ділиться спогадами Ірина.
Вона припускає, що рідні помітили її дитяче захоплення технікою: під час канікул дівчина працювала на будівництві й постійно милувалася братовим краном, який вважала своєю мрією. Ймовірно, саме це надихнуло родича запропонувати їй таку роботу.
Після іспитів водіїв розподіляли на міське транспортне підприємство, де в автопарку були і автобуси, і таксі. Ірина згадує, що в її групі було лише дві жінки, хоча загалом на фірмі працювали й інші представниці прекрасної статі.
— Моїм першим авто стала стара, «дута» «Волга» ГАЗ-21. Спочатку працювала з напарником, а через рік уже самостійно. Працювала наполегливо, адже план був головним: від нього залежала і зарплатня, і можливість отримати краще авто, — пояснює таксистка. — Експлуатація того транспорту була справжнім викликом. Пам’ятаю, якось їду повз собор, якого тоді ще не було, а там росла велика верба — і в русі раптом відчиняються двері! (усміхається).
Нову машину вона отримала лише через п’ять років роботи.
Попри труднощі, той період залишив найтепліші спогади. Клієнтів було безліч, адже на весь стотисячний Ужгород налічувалося лише близько 30 таксі, а вартість проїзду була цілком доступною. Основні стоянки розташовувалися на вулиці Фединця та площі Корятовича, де згодом збудували ТРЦ «Luxor».
— На стоянці машини розбирали миттєво. Я навіть вивчила райони проживання постійних пасажирів і вигукувала їх, аби привернути увагу. Так формувалася власна база клієнтів.
«Наші діти жартують, що довго не знали, що таке автобус, бо всюди їздили лише на таксі»
— Чи було здивування у людей, коли вони бачили за кермом жінку?
— Абсолютно нічого критичного. Навпаки, це викликало цікавість. У великих містах жінки-таксисти були звичною справою, а тут — певна новинка. Люди розпитували, цікавилися, але образливих слів не пам’ятаю, — посміхається Ірина. — Хіба колеги-чоловіки спочатку поставилися з обережністю, не знаючи, як поводитися, проте швидко звикли, і ми стали друзями.
Вона завжди виглядала стильно, була в гарному настрої, на підборах і з яскравим блондом.
Стереотипи ніколи не обмежували її життя. Такий підхід виховала мама.
— Я втратила батька зовсім малою, тож мама була єдиною підтримкою. Вона вчила не звертати уваги на чужі слова і думати про власне майбутнє. Ці поради допомогли мені вистояти. Мій перший шлюб не вдався, і я, маючи дитину на руках, не вагаючись розлучилася. Мене цікавило лише наше добробуття, а не осуд суспільства, — розповідає пані Ірина.
Пізніше вона зустріла справжню любов, з якою прожила багато років. Чоловік теж прийшов у таксі, пройшовши шлях від роботи на бензовозі.
— Ми разом розподіляли домашні справи. Якщо я працювала зранку, то заводила дитину в садок, якщо мала іншу зміну — діти часто були зі мною в авто.
Вони навіть жартують, що довго не знали, що таке автобус, бо їздили лише зі мною. Нічні зміни теж були, але після однієї аварії, що трапилася з іншою водійкою, жінок на ніч перестали ставити. Мама і старші доньки допомагали з меншими дітьми. Ми все вирішували спільно, не ділячи обов’язки на «чоловічі» чи «жіночі».
Розпад системи та робота у «лихі 90-ті»
На підприємстві Ірина пропрацювала 32 роки. У 90-х роках, коли почався занепад системи, вона, як і багато інших водіїв, викупила свою «Волгу» і продовжила роботу на власному авто.
— Хоча мене багато хто знав, клієнтів поменшало. Часом ми з колегами під’їжджали до зупинок і збирали чотирьох людей, щоб довезти за ціною квитка, — згадує вона.
З’явилися і так звані «братки», які намагалися нав’язати «захист». — Ми відмовлялися від їхніх послуг, але возити їх доводилося, бо страшно було відмовити. Вони їздили по кіосках, збирали «данину», а я вмикала акторську гру: посміхалася і робила вигляд, ніби нічого не розумію. Мене вже знало все місто, тому працювати це не заважало, — ділиться жінка.
Робота дарувала різні зустрічі: — Я возила Софію Ротару, яка подарувала мені квіти, Назарія Яремчука, багатьох акторів. Важливі замовлення довіряли саме мені, бо знали про мою виваженість і вміння підтримати розмову.
Жодної аварії за 53 роки за кермом
За понад пів століття — жодної ДТП. Хоча пригоди траплялися. Онука Катерина Ігнатюк розповідає кумедну історію:
— Бабуся має талант потрапляти в ситуації, але не в аварії. Якось у неї зламалося авто. Вона подзвонила одному зятю — той покинув роботу й приїхав. Потім викликали другого, згодом під’їхали онуки. Вся чоловіча частина родини ремонтувала ту машину, а бабусю найбільше розчулив не сам ремонт, а те, що всі приїхали миттєво, бо це — бабуся.
Ірина розуміється на техніці: за звуком визначає поломку. — Це вже третє авто, яке вона купила сама. Щоранку миє його, бо вважає чистоту найважливішою для клієнтів. Але лагодити сама не береться — довіряє професіоналам.
— Були й смішні випадки. Якось підвозила клієнтку і зустріла внучку Катю, яка йшла зі школи. Коли клієнтка дізналася, чия це дівчинка, запропонувала підвезти і її, на що бабуся серйозно відповіла: «Навіщо? У неї ж є ноги — хай пройдеться!», — сміється Катерина.
53 роки в таксі: люди, родина і життя
Пані Ірина працює на себе вже понад 20 років. На роботу не виходила лише через хвороби чи ремонт авто.
— Репутація працює на мене. Клієнти телефонують самі, бронюють поїздки заздалегідь.
Зараз вона стоїть навпроти «Зеленого ринку» на площі Корятовича. Це її місце вже 20 років, і вона — єдина жінка в цьому колективі.
У свої 75 вона енергійна: робить зарядку, танцює, любить піші прогулянки.
— За що ви любите свою роботу?
— За людей. Немає більшого задоволення, ніж прокинутися, зібратися і поїхати туди, де на тебе чекають усмішки та компліменти. Я по-справжньому закохалася в людей. За 53 роки негативу було так мало, що я його майже не пам’ятаю, а позитив — це те, що мене надихає щодня, — підсумовує Ірина.
Цікаво, що до цього ми повідомляли про в Ужгороді вшанували пам’ять героїв, які зупинили чорнобильську катастрофу.