Ужгород має всі шанси стати справжнім веломістом завдяки своїй компактності, проте реальність виявилася невтішною. Статистика свідчить про абсурдний розрив: понад 60% мешканців мають велосипеди, але лише 2% реально використовують їх для пересування. Містяни з ентузіазмом беруть участь у благодійних заїздах, але щодня повертають своїх «залізних коней» у гаражі, адже поїздка містом перетворюється на небезпечний квест із подоланням високих бордюрів та відкритих зливних канавок.
Головна проблема полягає в тому, що велоінфраструктура в місті існує лише фрагментарно. Велодоріжки з’являються раптово, без належної розмітки, і так само несподівано обриваються, змушуючи людей виїжджати на проїжджі частини разом із вантажівками та автобусами.
Поки влада обмежується паперовими стратегіями та «спорадичними» рішеннями, велосипедисти, пішоходи та люди з інвалідністю змушені боротися за кожен метр зручного тротуару, який часто виявляється розбитим або заблокованим.
Попри наявність «Плану сталої мобільності», реальна підтримка велокультури відсутня через брак політичної волі та фінансування.
Замість створення системної мережі маршрутів, місто часто вдається до абсурдних заборон, як-от обмеження руху велосипедів у рекреаційних зонах.
Без призначення відповідального велоофіцера та інтеграції велодоріжок у кожен капітальний ремонт доріг, Ужгород ризикує остаточно програти боротьбу за простір, де автомобілі витісняють усіх інших.
Раніше наше видання інформувало, що мітниця майбутнього: як кар’єрні перспективи студентів УжНУ пов’язані з євроінтеграцією.