19.2 C
Uzhhorod
Середа, 24 Липня, 2024

Загиблий герой 128-ї бригади Рома Гапак: «Мама була б не проти, якби я пішов із армії, скористався якоюсь лазівкою, як дехто робить. Але я не буду цього робити…»

В Ужгороді поховали Рому Гапака, молодшого сержанта 128 ОГШБр. Пропонуємо матеріал журналіста Ярослава Галаса, який мав змогу безпосередньо спостерігати його військовий шлях.

– У квітні йому виповнилося 22. Я знав Рому, навіть написав про нього на «Українські правді» великий матеріал у березні цього року.

У Роми був незвичний позивний – Цитрус. Він їв лимони без цукру, як яблука, й навіть не кривився. Я спеціально привозив лимони, коли приїздив у підрозділ, завжди радий був його бачити.

Якщо є поняття «ідеальний солдат», то Рома максимально відповідав йому. Він пішов у ЗСУ одразу після 18-ліття, підписав контракт зі 128 ОГШБр. Три роки прослужив у 15 окремому гірсько-штурмовому батальйоні, був штурмовиком і навідником гармати в БМП. З початку повномасштабки пройшов через страшні речі – штурми, оборону, важкі обстріли, загибель товаришів, у тому числі найближчого друга.

Для будь-якого військового на війні є дві фундаментальні цілі, до яких він прагне, – виконати бойове завдання і вціліти. Рома виконував дуже важкі й надзвичайно небезпечні бойові завдання, він завжди був дуже ефективним, одним із кращих. Отримав два ордени «За мужність» – ІІІ і ІІ ступеня, це одні з найпрестижніших бойових нагород. А щоб вціліти, дотримувався однієї установки. Цю установку розуміють далеко не всі військові навіть зрілого віку, а люди в тилу, котрі знають про війну із соцмереж чи Телемарафону, вважають її неправильною. Ось вона – щоб вціліти, солдату немає потреби ненавидіти ворога, він навіть не мусить мати мотивацію (яка дуже швидко вивітрюється). Солдат має йти на бойові позиції з ясним розумом і холоднокровно виконувати завдання, повністю відключити емоції й ставитися до смертельно небезпечних завдань, як до звичайної роботи. Тому що емоції дуже заважають і нерідко відіграють фатальну роль, цьому є багато прикладів.

Рома зрозумів це правило ще в 20 років, тому що в 15 батальйоні пройшов через пекло – на його очах гинули товариші, він сам багато разів міг загинути. Можливо, саме через це він дуже тверезо дивився на життя. Знав, що після війни не варто сподіватися на державу, тільки на себе. Тому відкладав гроші й зробив інвестицію, на яку планував жити після звільнення із ЗСУ. Мене завжди вражало, що в такому молодому віці після пережитих жахіть Рома зберіг розсудливість, ясність розуму й говорив про серйозні речі як доросла, досвідчена людина.

Ось кілька фраз Роми із наших розмов:

Про критичні моменти на війні:

«Були моменти, коли я прощався з життям. Найкритичніший у Білогорівці, коли росіяни намагалися кинути понтони. Їхній танчик розстрілював наші позиції в невеликому технічному приміщенні. Перший снаряд ліг за кілька метрів. Другий ще ближче, аж двері вилетіли. І я подумав – кінець, він нас вирахував. Третій вибух – потемніло в очах, я приготувався, що зараз усе життя пролетить перед очима. І тут четвертий снаряд – переліт, п’ятий – далі… І мене попустило, я зрозумів, що він нас не бачить, просто шукає. Скільки таких ситуацій було? Я не рахував, десь десяток…»

Про бойові завдання:

«Ми зібрали групу бійців, узяли протитанкові гранатомети і в сутінках рушили до табору росіян. За пару сотень метрів дали по рації сигнал арті, яка зробила кілька залпів і влучила в колісну техніку. Почав вибухати боєкомплект, росіяни розбіглися й поховалися хто куди. А ми спокійно зайшли в табір і розстріляли з гранатометів їхні БМП. Знищили всі до одної. А далі без втрат повернулися до себе…»

Про загибель товаришів:

«Прилітає міна на позицію, підбігаєш до товариша й бачиш, як скляніють його очі. Три – чотири секунди і все… Більше десятка хлопців загинули, з котрими ми приятелювали…»

Про смерть найближчого друга:

«Ми під обстрілами заходили у Волноваху, і тут ворожий приліт… Осколок влетів Андрію збоку під бронік. Я підбіг, узяв його голову на коліна. Бойовий медик накладає пов’язку, а Андрій дивиться на мене й каже: «Все, кінець – ноги холонуть…» Він розумів… І попросив передати батькам і дівчині останні слова – як сильно їх любить…»

Про ставлення до орденів:

«Коли отримав, було прикольно, а зараз – є, то є. Стоять собі на поличці дома в Ужгороді, пилюкою припадають. Я ніколи не хвалився нагородами, мама випадково про них дізналася. Почула, що мій товариш нагороджений, і попросила його скинути Указ Президента. А в тому списку був і я…»

Про можливість відкосити від служби:

«Мама була б не проти, якби я пішов із армії, скористався якоюсь лазівкою, як дехто робить. Але я не буду цього робити – оформляти інвалідність чи ставати опікуном. Не в моїх принципах…»

Про армійські порядки:

«Цивільній людині в армії важкувато. Тут бувають іноді неадекватні команди чи дивні рішення. Але я прийняв армійські порядки. Якщо буду відкидати їх, заперечувати, зроблю собі тільки гірше. У нас хороший підрозділ – офіцери, сержанти, солдати – нормальний колектив…»

Про очікування від держави:

«Я знаю, що буде після війни, – те, що було з колишніми «афганцями» чи АТО-шниками. Згадають на пам’ятні дати, вручать грамоти та й по всьому…»

Про ставлення до ворога:

«Ставлюся до росіян як до ворога, але без емоцій. Не відчуваю до них ненависті. Буде нагода, вб’ю, так само вони за нагоди вб’ють мене. Після війни перестанемо вбивати один одного, але дружити з ними, хрестити дітей не збираюся…»

Про плани після війни:

«Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…»

Рома чудово усвідомлював, де знаходиться, але вірив, що виживе, як і всі вірять. Займався спортом, читав книги у вільний час. Минулого року перевівся в підрозділ безпілотників, який порівняно з гірсько-штурмовою ротою вважається набагато безпечнішим. Він не мав загинути, все робив правильно, щоб виконати бойове завдання і вціліти… І все одно загинув. Тому що все сказане вище – тільки теорія. Яка, якщо її дотримуватися, збільшує шанси вціліти, але не дає жодних гарантій. А на практиці навіть ідеальний солдат може опинитися в поганий час у поганому місці. І через кілька днів його ховатимуть у закритій труні.

Прощавай, Цитрус! Дякую, що мав можливість називати себе твоїм товаришем. Це велика честь!

Останні новини
Схожі новини