Ми зустрілися з Олександром під час його відпустки. До Ужгорода він приїхав на 15 днів. Після останніх двох важких контузій отримав другу групу інвалідності, але продовжує службу на Одещині в пункті постійної дислокації 137-го окремого батальйону морської піхоти, де передає свої знання новобранцям.
Чіткість, точність, ясність у словах та в судженнях — такі характерні риси цього закарпатського моряка. На жаль, до завершення війни деталі бойових операцій, в яких він брав участь, не можна розголошувати, адже Олександр півтора року служив у розвідці. Тим не менше, слухаєш його з неослабним інтересом, розуміючи, що він не раз побував у справжньому пеклі.
Його дід, Степан Степанович Степанюк, походить із Рівненщини, де під час Другої світової війни успішно партизанив, за що отримав чимало нагород. Мабуть, від діда і передався онукові бойовий характер. По війні дідусь одружився із місцевою полячкою Любою. У подружжя народилося двоє дітей — старший син Василь (батько майбутнього розвідника) і молодша донька Світлана.
Згодом родину скерували на роботу до Закарпаття. Спочатку жили в Дравцях, а коли у Баранинцях спроєктували нову вулицю Гагаріна для приватної розбудови, Степанюки почали будуватися там. Тут і провів свої перші дні герой нашої розповіді після свого народження 17 квітня 1974 року.
Сашко Степанюк
Його батько Василь після закінчення Львівського політехнічного університету працював інженером на новому потужному заводі «Турбогаз». Познайомився з дівчиною із Пацканьова – Іриною Ковач, яка на той час закінчила технікум у Львові. Молоде подружжя спершу жило у Баранинцях з батьками, а коли отримали квартиру від заводу, перебралися в Ужгород. Тож зростав Олександр в обласному центрі, навідуючись час від часу до дідів та бабусь на села.
Головний внесок у формування характеру майбутнього воїна зробив спорт, хоча доти в родині ніхто спортсменом не був. Якось Олександр, який влітку любив відпочивати на Ужі, запримітив відкритий басейн на іншому березі, де проводилися заняття дітей із тренерами. Цікавість була така велика, що майбутні другокласники зайшли розпитати, що за секція працює на «Спартаку». Так і опинилися у молодшій групі з водного поло. А занурившись до цього незвичного виду спорту, який включає в себе і плавання, і командну гру з м’ячем, випірнути вже звідти не зміг аж до закінчення школи. А все через те, що в Ужгороді були міцна школа водного пола і сильні тренери. Не дивно, що Олександр Степанюк у складі юніорської команди здобував навіть медалі на республіканських та всесоюзних змаганнях в Севастополі та Туапсе.
«Спорт привчає до залізної дисципліни, – розповідає він. – Крім того, у командній грі треба добре думати. Це не плавець, який гребе по прямій. Я грав на позиції центрального нападника, під п’ятим номером, так званий «стовбовик», через якого йдуть усі розіграші. А ще водне поле давало таку перевагу, що ми постійно їздили на змагання, адже на Закарпатті було лише декілька басейнів олімпійських масштабів (50 метрів завдовжки), де ми могли грати. Тож я постійно роз’їжджав не тільки по Україні, але й по колишньому Радянському Союзі. До речі, на виїзди нам навіть видавали талони. Спорт тоді добре фінансувався».
Тож окрім гартування тіла і волі, водне поло відкривало розмаїття зовнішнього світу, розширяло світоглядні горизонти юнака. І хоча в Ужгородській школі № 5 хлопець вчився без трійок, однак поведінку мав, як він висловлюється, «цікаву», адже був значно впевненішим і зрілішим за своїх ровесників.
Навчити тещу грати у більярд — це святе
Здобувши середню освіту подався вчитися в Житомирське медичне училище на зубного техніка. А оскільки це був час здобуття Незалежності, то якось у купе з ним до Львова їхав сам В’ячеслав Чорновіл, який повертався із Закарпаття. Із відомим українським політиком, який перед тим кандидував на посаду Президента України, студент провів у розмовах шість годин, відстоюючи свої юнацькі інтереси, що обмежувалися привабливими дівчатами та власними кишеньковими грошима. «Тепер, ясна річ, я погоджуюся з позицією В’ячеслава Максимовича на тисячу відсотків, – каже Олександр. – А тоді був до цього не готовий».
Після здобуття диплому далі вчитися до медінституту, як планував, не пішов, а повернувся додому, бо ж настала гаряча пора початку 1990-х. Чи як тепер прийнято казати: «лихі дев’яності». Спритні ділки заробляли статки, а простий народ виживав, як міг. Олександр теж кинувся у дрібний бізнес, перевозячи товари із закордону.
Якось симпатичні студентки спускалися галасливою зграйкою з університетської гори по Кошицькій вулиці, де Сашко із приятелем пив каву. Так познайомився з Беатою Кочіш зі Сторожниці, яка навчалася на словацькій філології, а в 2000-му році вони одружилися.
Олександр Степанюк на 45 років з родиною
Олександр пробував себе в різних справах. Одного разу навіть на короткий час став охоронцем директорки «Синевір-банку», в яку напередодні стріляли біля власного помешкання. Але тілоохоронець діставав стільки платні, скільки перевізник сигарет до Словаччини, тому повернувся до комерційної роботи на самого себе. Попрацював навіть в ужгородських банках, де в один час навіть виконував обов’язки заступника директора. Поміж тим заочно закінчив юридичний факультет.
Двох синів – Олександра (з 2000 року народження) та Андрія (з 2005-го) також змалечку привчав до фізкультури. «Коли активно займаєшся спортом, часу на дурню не вистачає. Вони в мене боксом займалися, плавають і в морі, і у відкритому океані» – з гордістю мовить колишній ватерполіст. – Єдине, що тещу не навчив плавати, але там на заваді уже вік». І посміхається своєю чудовою посмішкою, адже вміє невимушено триматися і жартувати. Не дарма об’їздив чимало країн у ділових справах, набачився світу і людей.
І здавалося б, його доля вже розписана на десятиліття наперед, де все, що потрібно, досягнуто для щасливого життя. Багатий життєвий досвід, власний будинок, успішна дружина, яка після ведення приватного бізнесу, отримала ще й педагогічну освіту і тепер працює вчителькою початкових класів у Баранинцях, двоє розумних синів, які теж стали студентами…
Виїзд на завдання
Та 24 лютого 2022 року вибухнула війна, яку розпочала проти нас збожеволіла Росія. Півтори місяці Олександр пробув у колі рідних, намагаючись зберігати спокій і витримку, та більше не витримав. Вдома повідомив, що йде добровольцем. Дружина від розпуки втрачала свідомість, куми прийшли його відмовляти, пробували навіть напоїти шаленця. Але він у неділю все-одно з’явився в Ужгородський військкомат, де з недовірою перепитували, чи це його остаточне рішення, адже колись мав обмеження по здоров’ю.
«Не хочу, аби ці потвори прийшли на Закарпаття» — відповів він.
Так Степанюк опинився в розвідшколі, де були такі ж, як і він — чоловіки з віком. З ними займалися два місяці перед тим, як розподілити у бойову частину. Щоправда, з того, що навчали, мало що пригодилося в умовах новітньої війни. Все доводилося опановувати на місці.
Виїзд на завдання
Вочевидь, через професійні заняття водним поло і вміння триматися на воді Олександра зарахували до морської піхоти. Коли влітку 2022 року приїхав на Херсонщину, де стояв тоді 137-й окремий батальйон морпіхів, його покликав до себе командир розвідки. «Розкажи про себе», — попросив офіцер. – «Так і так, — почав розповідати Степанюк. – Я за освітою правознавець. – «Ну то будеш «Юристом», — посміхнувся той. – У нас таких ще не було».
Так ужгородець отримав свій позивний, з яким провоював у гарячих точках Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини та Луганщини.
«Ми, розвідка, як повії: сьогодні — тут, а через тиждень – Бог зна де. На збори у нас максимум доба, аби прибути в задану точку. Обличчя миготять перед очима, мов картинки», — посміхається ужгородець.
35-та бригада морської піхоти, яка в мирний час дислокується на Одещині, брала участь у відомих боях під Кремінною на Луганщині, Білогорівкою на Херсонщині, Вугледаром на Донеччині. Останні успішні операції морпіхи провели на Півдні, де визволяли Урожайне.
З побратимами в пункті постійної дислокації
Спершу в розвідці новачку довіряли найпростіше – евакуювати з поля бою поранених і загиблих, поки звикне до небезпеки. Потрохи всього вчився, підтягували побратими. Коли Олександр призвичаївся до обстрілів, опанував необхідні навики, розпочалися бойові виходи. Адже розвідка в постійній роботі. Тут відпочинку вистачає хіба на сон, то й той буває вельми короткий.
Завдання ставилися різні – десь треба розвідати обстановку, бо противник глушить дрони, тому треба йти вперед своїми ногами. Десь слід підірвати перешкоду, яка заважає просуванню. Чи знищити занадто вкопану вогневу точку, або укріплений ворожий плацдарм, який кілька днів не можуть взяти штурмовики, а тому потрібен делікатніший підхід.
Розвідник Олександр Степанюк
Не дивно, що з їхнього взводу за півтора роки у строю залишилося кілька людей. Більшість побратимів Олександра загинуло. Просто комусь пощастило вижити, а комусь – ні. І дуже часто це від розвідника не залежить. «Можеш бути яким завгодно професіоналом, але якщо є прильот, пряме влучання, добре, якщо знайдуть із тебе запчастини», — сумно жартує Олександр. Найбільше втрат саме через осколки, хоча розвідники підриваються і на мінах, гинуть від куль. Бо заходять якщо не на «нуль» (лінію зіткнення), то у фланг чи в тил противника.
До слова, Олександр стріляє з усіх видів стрілецької зброї, їздить на будь-якому транспорті, який є в наших військах. «Єдине, що на «танчику» не пробував», — посміхається і витягує цигарки. Зізнається, що курить багато.
Селфі після завдання
На останнє завдання вони пішли вшістьох. Коли на п’ятий день так і не вийшли на зв’язок, у батальйоні вже попрощалися з їхньою розвідгрупою. Так буває, адже якщо їх виявлять, то повернутися назад проблематично. Коли вирахують, тоді по них летить все, що може. І в полон розвідників росіяни не беруть.
Вони повернулися аж на восьмий день. Кілька останніх діб провели без їжі і сну, але виконали всі поставлені завдання. Олександр важив 69 кілограмів при звичній вазі у понад сотню. Каже, що на тілі було видно сухожилля.
Двоє розвідників прийшли з важкими контузіями, троє — поранені, в одного від пережитого напруження порушилася психіка. Повернулися виключно на адреналіні. Коли виробляється цей гормон, то замість болю можна відчувати ейфорію.
Уже в евакуаційному автомобілі Степанюк втратив свідомість. Тиск зашкалював за 180. Його відразу почали колоти ліками, проводили екстрені процедури. Загалом у госпіталях Покровська, Дніпра, Запоріжжя, Одеси він провів півтори місяці. «Збирали докупи мене довго», — жартує 49-річний моряк, який в морі під час служби навіть не купався. Медична комісія надала йому другу групу інвалідності, зважаючи, що загалом переніс понад десять контузій.
“Юрист” на броні
З останнього свого бойового виходу публічно може розповісти хіба про поранення. Першу контузію отримав під Старомайорськом, коли їхня бронемашина «Мастіф» підірвалася на протитанковій міні. Вони проходили через мінні загородження, подолали перших п’ять, а на шостому таки підірвалися. 30-тонну машину рознесло, бо ж вибухівка і танк рве, але завдяки міцній американській капсулі всі залишилися живими. Тристокілограмове колесо відкинуло на тридцять метрів.
Другу важку контузію отримав, коли по них вистрілив танк. На щастя, встигли заскочити в російський окоп, а він був викопаний дбайливо – на три метри глибини. Коли Олександра відкопали, традиційно запитали у таких випадках: «Хто ти?», аби перевірити, чи людина прийшла до тями.
Чим тільки вже по Степанюку не стріляли. Одного разу російський вертоліт вистрілив у посадку, де вони ховалися, 14 нурсів (некерованих реактивних снарядів), випалюючи цілі плацдарми. Якось по них ударив навіть грізний «сонцепек», який випалює за раз чотири гектари, в тому числі і на вісім метрів у висоту та углиб. Після такого удару на землі залишається лише чорна пляма. На щастя, розвідники звідтіля щойно відійшли.
«Буває лежиш день-два, не сміючи припідняти задницю, — розповідає Олександр, — бо якщо виявлять, то додому не повернешся. Вже знаєш, як пахне кожна рослинка, кожен жучок перед тобою. Як би ми ідеально не планували операції, все-одно виникають непередбачувані обставини. На війні багато що залежить від інстинкту і везіння. Там нема часу довго думати. І нема іншої можливості переграти ситуацію, ввімкнути ріплей».
На тривалому відпочинку, коли є час поголитися
Бойових розпоряджень (виходів) у нього понад півсотню. Ліз туди, куди й не треба. «Я так звик: якщо щось роблю, то роблю на сто відсотків, — розповідає ужгородець. — Тож коли воюємо, то воюємо по-справжньому. Було багато цікавих речей, але конкретику озвучувати не можу».
«Армія нікого добрим не робить. В ній нема нічого гарного. Це за визначенням — машина для вбивства, — зітхає Олександр, який у мирний час нізащо би не пішов на військову службу. — Росіяни вже теж навчилися воювати. При кожному виході розумієш, що маєш більше шансів не повернутися. Це війна, і з того боку, такі ж люди, які готуються так само, як і ми. І хтось краще передбачить нюанси, а хтось — ні.
Із усіх розвідників у взводі цілими залишилися лише я і наш кухар Мішка, який не виходить на завдання. Він, до речі, наш земляк із Тячева, колишній будівельник.
Мені надзвичайно щастило. Контузій багато, а дірок жодної, тьху-тьху-тьху! Каска і броня горіла, кітеля проривало. Скільки я вже їх поміняв! Мені інколи побратими казали: «Ти як Ванга». Не раз запитували: «Ну що, «юрист», видвигаємося?» Ще ні, кажу, хлопці, я не відчуваю моменту. Це зараз легко розповідати і пореготати хочеться. А там ні хріна не реготалося. Бо якщо не ми їх уб’ємо, то вони — нас. От і вся філософія.
Там розумієш, наскільки твоє життя нічого не вартує. Воно, як кажуть, поети, «безцінне», бо не має жодної ціни. Але я пішов на війну, бо це моя країна. І відсидітися вдома чи сховатися — не зміг».
У серпня 2023 року моряк-розвідник Олександр Степанюк був нагороджений орденом «За мужність» третього ступеню.
Олександр Гаврош,
спецпроєкт «Герої Закарпаття»
Герої Закарпаття
Спецпроєкт “Герої Закарпаття” розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.
Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу [email protected]