Закарпатський драмтеатр буквально не впізнати: прибрана територія, доглянута будівля, підсвітка у синьо-жовтих кольорах. Зміни торкнулися буквально кожного куточка — від холу до Великої сцени. Це ж стосується й оновленого репертуару, тож на цих вихідних чекаємо дві прем’єри.
Попри скорочене фінансування в умовах війни, команда театру доводить — мистецтво живе, а творити можна і треба навіть при обмежених ресурсах.
Позитивні зміни в першу чергу пов’язують зі зміною керівника. З червня 2023 року Закарпатський обласний муздрамтеатр очолює Рудольф Дзуринець, актор, а з минулого року й військовослужбовець. Він отримав поранення, пройшов реабілітацію, і зараз повернувся в улюблений театр.
Амбіційний керівник, який прагне змінювати театр на краще. І при цьому не лінується самостійно вкручував лампочки. Цього року він вийде також на сцену, щоб зіграти у своїй улюбленій виставі “Краще залишайся мертвим”.
Що очікувати у новому сезоні та які плани має новий керівник, ми дізналися у розмові з Рудольфом Дзуринцем.
— Зараз про вас не говорить хіба що лінивий. Зміни театру, як то кажуть, на лице. І це ще навіть сезон не почався. Чи не відчуваєте ви у новій ролі надмірний тиск від суспільства?
— Я в театрі взагалі ніколи не відчував дискомфорт, чи на сцені, чи зараз, як керівник. Театр — це справа мого життя, моя домівка. А вдома ти завжди зробиш таку атмосферу, щоб тобі було максимально зручно.
— Яка ви людина?
— Максималіст, дуже вперта, цілеспрямована, радикальна й імпульсивна людина, яка бачить мету і йде до неї. Я ніколи не здаюсь, не опускаю рук. Навіть якщо я дійду до цієї цілі, але зрозумію, що це була помилка, то все одно для мене це успіх. Бо я усвідомив, що було не так.
— Не боїтеся визнавати свої помилки?
— Ні. Це — важко, бо всі хочуть мати рацію. Знаючи мій характер, це особливо важко, але так, я визнаю.
— В Україні хоч і розвинене громадянське суспільство, але часто кажуть, що от, мовляв, треба сильну руку, яка наведе порядок і все буде добре. Ви трохи скидаєтеся на власника такої руки. Як до цього ставитеся?
— Не знаю, що означає ця сильна рука — про роботу під кнутом чи сильними наказами (усміхається). Для мене керівник театру — це хороший менеджер і лідер, тому що власне лише він може повести за собою команду, надихнути її й створити перспективне майбутнє для свого театру. А я є таким лідером.
Я не став керівником просто так, я планував, розвивав свої компетенції. Тому зараз я здобуваю третю вищу освіту, юридичну, щоб глибше вивчити структуру театру з точки зору права. Наприклад, у питанні вирішення авторських прав.
— Як ви ставитеся до акторських звань? Бо спостерігаємо ситуацію, коли деякі артисти незаслужено мають звання Заслуженого артиста України, до прикладу. Але водночас для акторів звання — це й доплати в тому числі, а також статус. Тож звання потрібні чи це совковий рудимент?
— Я не намагатимусь правильно відповісти, я відповім, що думаю особисто.
З 2016 року ми маємо статус академічного театру, і при цьому у нас найнижчий показник заробітних плат в Україні.
Тому коли в театрі наші актори чи режисери отримують звання Заслуженого, і приходить надбавка, то вони насправді щиро радіють цьому.
Десь два чи три роки тому я опитував наших заслужених і народних артистів. Для них це, окрім доплат, також і слава та визнання. Тож — хто я такий, щоб переконувати? Кожен із них має свою думку і вірить в те, що він вірить.
— Судячи з кількості підписаних меморандумів, невдовзі планується плідна співпраця не тільки з українськими, але й із закордонними театрами. Плануєте активно гастролювати?
— Я націлююся на закордонні поїздки. Останній раз ми були на гастролих ще до пандемії, тож останні 4-5 роки наш театр нікуди не їздить.
Ми уклали меморандум про співпрацю з Кошицьким національним театром, який буде включати спільні постановки та гастрольну діяльність. Але у зв’язку з тим, що під час воєнного стану перетин кордону для чоловіків призовного віку є проблематичним, то спочатку чекаємо приїзд словаків з гастролями до нас.
Підписання меморандуму про співпрацю з генеральним директором Кошицького національного театру Андреєм Шотом
А наразі ми вже майже об’їздили всю нашу область з виставами (прим. “Витівки короля Дроздоборода”). І діти, і дорослі у величезному захваті, що театр приїздить до них у маленькі містечка і показує класні вистави. Нам досі телефонують, дякують. Ми розуміємо, що не всі як дітки в області мають можливість відвідати театр, а приїздить він не так часто.
Ми, до речі, від своєї сторінки запускали малюнок дівчинки з Іршавщини, котра намалювала фінальну сцени епізоду про Дроздоборода. Там принцеса відповідаючи принцу на питання, чи вийде за нього заміж, відповіла: “ЙО!”. Це і смішно, і мило. І акторам нашим це дуже сподобалося.
Фрагмент вистави “Витівки короля Дроздоборода”
— В чому важливість гастролей для театру, особливо зараз?
— Це популяризація театрального мистецтва. А ще через вистави ти показуєш рівень свого театру. Це дуже хороший обмін досвідом, тому що для акторів дуже важливо дивитися постановки різних режисерів аби запозичити щось і для себе.
Актор, який не їздить на гастролі, це як художник, який не виставляє свої картини.
— Як ви оцінюєте роль театру в культурному житті міста? І чому люди мають приходити на вистави?
— У мене на телефоні чохол з нашою будівлею, де вигравіюваний вислів Леся Курбаса: “Початком світу мистецтва є театр”.
По-перше, зараз ми воюємо за нашу культуру, яку так прагне знищити росія. Тому культурне життя має бути.
По-друге, через вистави ми виховуємо глядача. Наша мета — змусити людей замислитись над чимось важливим.
Я часто чую думки ужгородців про те, що мало реклами. Я так не вважаю. Пройдіться біля театру, зупиніться і просто подивіться на величезні афіші. Я спеціально зробив освітлення, щоб ви їх побачили навіть вночі (усміхається).
Я не хочу паплюжити наше місто афішами, розклеєними абиде. У нас є гарні панорамні плакати на стінах театру, вони публікуються на наших сторінках у фейсбуці, інстаграмі, сайті. До речі, наш сайт зараз теж у розробці, буде новий.
Нове зовнішнє освітлення драмтеатру у синьо-жовтих кольорах
Маємо багато поціновувачів театру, які ходять по 10 разів на одну виставу. Але проблема в тому, що є дуже багато людей, які взагалі не знають про наше існування.
Пам’ятаю, як я ходив з афішею по закладах, щоб прорекламувати Малу сцену. Просив розмістити, розповідав про вистави та формат. Спочатку люди сміялися і питали про який театр взагалі йдеться. Але приходили й стали нашими фанатами. Тому Мала сцена була популярна і зараз залишається такою.
Це не рідкісний випадок, коли ужгородці з подивом дізнаються про існування театру: “О, а я думав там тільки Пивоваров співає”. Тобто люди думають, що у нас у театрі лише концертний зал.
Насправді в нас дуже хороші класні вистави, дуже сильні професійні актори, хороші служби цехи, всі працівники — професіонали своєї справи. І їхня праця, їхній внесок в розвиток театрального мистецтва потребує уваги глядачів, їхньої правдивої та щирої критики.
Я дослідив, до речі, що якщо кожен житель Ужгорода хоча б раз купить квиток до театру, то у нас будуть аншлаги.
Тому — ходіть на вистави. Адже завдяки тому, що люди купують квитки, ми маємо можливість реконструювати наш театр, робити його сучасним стильним, але не виходячи за рамки класичного театру.
— Давайте спойлери, що нам чекати в новому 78-му театральному сезоні? Які вистави плануються?
— 6 жовтня ми відкриваємо нашу оновлену Малу сцену. Зараз все виглядає зовсім по-новому, окрім стрільців, їх ми ще не встигли замінити (усміхається). На Малій сцені буде прем’єра київського режисера Віталія Семенцова “Солодка помста”.
А в неділю 8 жовтня чекайте на Великій сцені прем’єру вистави української драматургині Неди Неждани “Угода з ангелом” (режисер-постановник Михайло Фіщенко).
Маємо ціль — до Нового року поставити п’ять нових вистав.
Отже, на цих вихідних ви побачите вистави згаданих режисерів Михайла Фіщенка та Віталія Семенцова. Паралельно працює і Маргарита Савенко, запрошення режисерка з Дніпровського академічного театру драми та комедії. А в листопаді приступає до роботи директор та художній керівник франківського “Нового театру” Тарас Бенюк.
А п’яту виставу поставить наша акторка Клара Берец, керівниця Лабораторії театру, яка раніше вже зрежисувала казку “Витівки короля Дроздоборода”.
— Що для вас вдячний глядач?
— Той, який після однієї вистави прийде на іншу. Це глядач, якому подобається мистецтво, який аплодує в кінці. А ще якщо подарує квітоньку, то це взагалі просто космос.
— Трохи радикальне питання — Вам не важко жити у цьому суспільстві? Яке інколи так розчаровує! От ваша колега Римма Зюбіна часто про це говорить, як важко і боляче усвідомлювати ці пороки нашого суспільства, яке не змінює на війна.
— Так, я розумію, про що каже пані Римма. Це моя хороша подруга, з якою ми можемо говорити годинами лише про театр і акторів.
Але я б не хотів фокусуватися на цих думках і застрягати на них.
Якщо я буду глибоко думати про те, що “все пропало”, то я просто опущу руки.
Я намагаюся абстрагуватися. Мій театр — це моя сфера, моя робота, яка має давати людям їжу для роздумів. А все решта — ми подолаємо. Ми переможемо і орків, і всю ту нечисть, яка заважає театральному мистецтву.
— А що для вас перемога?
— Можна говорити радикально, як-от залити бетоном москву, вбити останнього москаля. Хоча ми вже перемогли хоча б тому, що ми вистояли, об’єдналися всією країною, і що не здали “Київ за 3 дні”.
Я помічаю, що для багатьох перемога — це просто дата, як от 9 травня у календарі.
Але наша Перемога — це буде не просто слово, не просто день, це подія величезного масштабу, про яку будуть розповідати з покоління в покоління.
Для мене особисто Перемога — це просто “стоп”: стоп смертями й несправедливості. Я б дуже хотів, щоб всі ті хлопці, які зараз на фронті, повернулися додому, до своїх сімей, жінок, матусь.
— На які вистави ви б хотіли запросити своїх побратимів?
— На всі. Хоча спочатку я б хотів просто кави випити, поспілкуватися. Я знаю, як їм зараз важко там. Там залишається і мій двоюрідний брат Василь.
Я під час реабілітації ні одну виставу не міг дивитися. Навіть зараз, коли в нас відбуваються заходи, як от концерти Монатіка, Дантеса, Пивоварова, я принципово не можу на них ходити й дивитися. Наскільки це мені не подобається і це просто не моє.
— А яким на вашу думку має бути мистецтво під час війни? Бо багато хто каже, і серед волонтерів, і серед військових, що “на концерті я відпочиваю, а потім маю сили для подальшої роботи”.
— Я б не хотів диктувати суспільству якісь правила і розказувати їм, яким має бути мистецтво в умовах війни. Воно має просто бути. Когось воно повчає, когось — ламає, а комусь — не подобається. На то воно і є мистецтво.
Треба розуміти потреби глядачів. Якщо це військові, то треба обережно вибирати матеріал, який ми їм показуємо. Якщо це волонтери, то інший контент. А цивільним людям, звичайно, хочеться показати тематику, яка зможе їх навчити і занурити в атмосферу війни і змусити їх побачити таку Україну. Бо залишаються люди, які досі ігнорують цей факт.
Люди йдуть в театр за емоціями. Чи то негативна, чи то позитивна емоція отримана в театрі означає, що режисер разом з акторами досягнув своєї мети. Якщо, наприклад, жінка після вистави йде в кафе з чоловіком чи подругами, щоб обговорити виставу, то ми досягли мети.
— Вам вдалося відпочили цього літа? Бо поки влітку всі були у відпустках, ви якраз активно працювали.
— Я не відпочиваю, не маю потреби в цьому. Мій відпочинок — це вечір проведений з дітьми з дружиною коханою, яка скоро народить мені сина. Театр для мене — це не робота, це служба. В театрі нереально працювати, тут треба служити. Тоді все виходить правильно, так, як ти це задумав. Так, інколи у мене мозок кипить, інколи емоції зашкалюють, однак, це робочий процес, це те, що тебе надихає зранку прокинутись, відвести дітей до школи, прийти до театру о восьмій ранку і приступити до виконання своїх обов’язків.
— Уявімо, що пройшло 5-10 років. Що ви будете вважати своєю виконаною місію, як керівника театру?
— Для мене успішний театр буде тоді, коли актори будуть виходити з залів посміхаючись. Моя мета, аби мій колектив справді відчував, що він потрібен цьому суспільству і цьому театру. Бо всім змінам, які зараз відбуваються, я завдячуючи їм. Вони вірили в мене і покладали на мене великі сподівання.
Тому я намагатимусь з всіх сил робити максимально сприятливі та гідні умови праці в нашому театрі для всіх працівників, незалежно чи то актори, чи художники, чи технічні працівники. Тому що зараз ми працюємо як одна велика команда, від актора до прибиральниці.
А ще я бачу, що через 10 років наш театр отримає статус Національного. Там є певні вимоги, але я вважаю, що ми їм відповідаємо. Це було б престижно для області, і для нас стало б показником визнання нашої роботи.