Долати бар’єр непотрібності: як волонтерять люди з інвалідністю

Інвалідність — не перешкода для волонтерства. Людина з інвалідністю, яка прагне допомагати іншим, може це робити без будь-яких перешкод, а бар’єри, які, начебто, на перший погляд, мали б заважати волонтерству, насправді часто присутні лише у свідомості людей. Волонтерство людей з інвалідністю мало чим відрізняється від волонтерства інших людей, які не мають інвалідності, — каже Марина Сташина-Неймет, експертка з доступності ГО “Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”, заступниця голови ГО “Волонтеріат УжНУ”.

Про безбар’єрність у чистому вигляді розмовляємо з волонтерами, які мають ту чи іншу форму інвалідності, втім останні півтора року вони невтомно роблять усе, що можуть, аби допомогти та підтримати внутрішньо переміщених людей та Збройні Сили України.

Роби, що можеш

—  Розподіл обов’язків серед людей з інвалідністю, які захотіли допомагати, відбувається по-різному. Хтось може сортувати одяг, хтось — складати пакунки, хтось плести сітки, — розповіла Марина Сташина-Неймет. — Тут завжди береться до уваги те, що людина може робити, наскільки їй це зручно і наскільки вона відчуває в собі потяг робити саме таку справу, а не інакшу. 

Дійсно, часом буває таке, що в людей без інвалідності виникають упередження, Мовляв, раптом людина не впорається. Але  тут, як правило, спрацьовує інший механізм: коли в нас сталася така біда, як сталася 24 лютого, то ми трохи менше на цьому загострювали увагу. От відверто. Стояло питання: зараз нам треба робити те-то  і те-то, і що ти можеш робити, до того й берися!

Особисто я, прийшовши до ректорату десь 26 лютого, планувала плести маскувальні сітки. Але в мене руки трохи не так поставлені, як хотілося б, і я зрозуміла дуже швидко, що не потягну цієї роботи й швидко знайшла альтернативу: сортувала постільну білизну та рушники для внутрішньо переміщених осіб.

І це якраз про те, що волонтерство людей з інвалідністю більше полягає в тому, щоб знайти спільну мову з іншими в плані того, чим ця людина може допомогти. Але найголовніше в цьому — бажання людини займатися волонтерською діяльністю. В такому разі для неї завжди знайдеться маленький або й не дуже шматочок роботи.

Якщо говорити про людей з порушеннями зору, то важливо, чи бачить людина, чи не бачить. Якщо людина має певний відсоток зору, як я, то тут волонтерство абсолютно нічим не відрізняється від волонтерства інших людей.

— Втім, чи є якісь моменти, які потрібно враховувати в роботі з волонтерами з інвалідністю?

— В рамках одного з проєктів у мене стояло завдання зібрати потреби внутрішньо переміщених осіб, проаналізувати їх, прийняти цю допомогу, відсортувати, роздати людям, написати звітність. Координуючи дії людей, які були залучені в цей проєкт, я мала враховувати не тільки те, що людина може робити, а й те, скільки часу їй потрібно на це. Тобто додається елемент тайм-менеджменту. Тому що певні завдання окрема людина може робити трішки повільніше в силу свого стану. Це цілком нормально, в кожного свій темп. І якщо людина з інвалідністю відчуває, що на виконання певного завдання їй потрібно трошки більше часу, то це дуже природно.

Трапляється, що людина просто вигорає. Я у волонтерстві з 2014 року і такі моменти траплялися й зі мною. Тут дуже важливо коректно запитати: “Чи потрібна тобі допомога?”

На жаль, у цьому дійсно є проблема: люди з порушенням зору бояться йти до психолога… Це пов’язано з двома моментами: по-перше, самі психологи не завжди вміють працювати з людьми з порушенням зору, особливо якщо потрібно застосувати якісь візуальні методики діагностики, або ж самі люди з інвалідністю вважають, що іти до психолога означає, що у вас уже точно не все гаразд у голові.

Але факт залишається фактом. Правду кажуть, що волонтерський рух неоднорідний: сьогодні є волонтер, а завтра його нема… Люди вигорають, змушені зробити необхідну перерву і повернутися. І це властиво також і людям з інвалідністю.

— А є таке, що волонтери з інвалідністю допомагають у першу чергу переселенцям з інвалідністю, чи немає такого розрізнення?

— У нас, на Закарпатті, немає такої диференціації — кому допомагають, а кому ні; ми не робимо розрізнення типу допомагаємо тільки людям з інвалідністю. В нас інший принцип роботи: є люди, які можуть допомогти, є люди, які потребують допомоги — погнали!  

Такий принцип розрізнення надання допомоги працює в більших областях — Львівській, Вінницькій — і це зрозуміло: адже часто зрозуміти потребу людини з інвалідністю може тільки така сама людина з інвалідністю… І дуже цінним серед волонтерів без інвалідності є те, що вони вміють знайти людину, яка знає і розуміє, як надати людині вузькоспеціалізовану допомогу.

“Ми не робимо розрізнення, здорова людина чи має якісь вади”

Денис Сухотін, керівник Закарпатського обласного товариства осіб з інвалідністю, розповів, що люди з вадами опорно-рухового апарату з початком війни активно допомагали внутрішньо переміщеним людям разом з багатьма іншими ужгородцями:

— Коли навесні минулого року прибували в Ужгород евакуаційні потяги, наші люди допомагали їм у поселенні, консультували в питанні винаймання житла, допомагали людям добратися до вокзалу в Чопі, роздавали гуманітарну допомогу.

Після того, як цей наплив трохи спав, наші волонтери почали долучатися до надання гуманітарної допомоги з залученням наших контактів як по Україні, так і за кордоном. Наприклад, ми допомогли гуманітарною допомогою місту Миколаєву. Там, якщо пам’ятаєте, була важка ситуація, коли були підірвані мости в місті й багато людей з інвалідністю не могли дістатися тих пунктів, де вони зазвичай купували харчові продукти, тому що треба було обходити дуже великі території. Також ми багато допомагаємо людям у Великому Березному, туди регулярно доставляє вантажі  Михайло Шахайда.

В Ужгороді був сформований гуманітарний хаб на базі спортивно-реабілітаційного центру, який зараз будується за адресою вул.Тіхого 13б, разом із закарпатським осередком федерації спорту людей з ураженням опорно-рухового апарату. В тому хабі ми надавали гуманітарну допомогу як людям з ураженням опорно-рухового апарату, так і переселенцям, і навіть дитячому будинку в Мукачеві.

Про гуманітарний хаб на вулиці Тіхого розповів і Олександр Лизанець, голова федерації інвалідів у Закарпатській області. Там. каже, сортували та роздавали гуманітарну допомогу людям, які приїхали в Ужгород, рятуючись від війни.

— З початком війни ми надсилали продукти, медикаменти, теплий одяг в Харків, на Сумщину, Черкащину, їздили наші волонтери в Запоріжжя. Маємо партнерів у Румунії та Франції, вони частково надали нам продуктові та гігієнічні набори, — розповів Олександр. — Допомагали воїнам 93-ї бригади, 128-й. У червні надіслали допомогу постраждалим знищеної Каховської ГЕС: продукти харчування тривалого зберігання, різні крупи, супи швидкого приготування, солодощі, дитяче харчування, засоби гігієни, дитячий одяг, взуття. Ми старались завантажити, якомога більше, оскільки постраждалих багато і кожному потрібна допомога.

Денис Сухотін додав, що люди з вадами опорно-рухового апарату певний час співпрацювали й зі Львовом: надавали гуманітарну допомогу дітям, передали їм частину польської гуманітарної допомоги і також допомогли центру соціального захисту, центру “Дорога життя”.

— Тобто ми аж ніяк не були виключені з процесу надання підтримки як Збройним Силам України, так і цивільному населенню, яке постраждало від війни, — каже чоловік. — Ми не робимо розрізнення — здорова людина, чи має якісь вади. Звичайно, в першу чергу ми звертаємо увагу на нашу категорію людей, але якщо людина потребує допомоги, а ми можемо її надати, то звичайно, що ми нікому не відмовимо.

Випадки, коли ми допомагаємо милицями чи кріслами колісними, трапляються ледь не щодня. От нещодавно наш знайомий (він живе не в Ужгороді, але звернувся з проханням) зламав ногу, та ще й зламався пульт від крісла колісного. Він в інтернеті знайшов такий пульт у Берегові й ми організували йому доставку цієї деталі.

Крім того, маємо можливість залучати тимчасові засоби реабілітації, ходунки, палички, крісла колісні, засоби гігієни типу серветок, памперсів, особливо для дорослих. Люди дзвонять, просять, допомагаємо.

Долати бар’єр непотрібності

— Тут ще виявився такий момент, що люди, які відчували свою непотрібність соціуму, тепер побачили, що вони можуть комусь допомагати, — каже Марина Сташина-Неймет. — І кілька людей мені про це говорили: мовляв, тепер їхня інвалідність не є такою значимою, що вони можуть долати певні бар’єри. Люди, які не виїжджали за межі Закарпаття, знайшли можливість спілкуватися з переселенцями й тепер розповідають, як це їх надихає та мотивує. Це дуже цінно!

Тому між волонтерством і людьми з інвалідністю впевнено можна ставити знак “=”. І якщо до волонтерів приходить людина з інвалідністю, будь-якою, і пропонує свою допомогу, то потрібно до неї дослухатися і знайти, чим цю людину зайняти. Тому що у волонтерському русі немає непотрібних людей. Є просто різні ніші, які ми можемо зайняти відповідно до того, що можемо робити.

Не треба дивитися вузько, типу, якщо людина важко пересувається, то вона може тільки перекладати щось з місця на місце. Люди з порушенням слуху можуть вести якусь письмову комунікацію, наприклад. Свого часу в рамках одного проєкту, спеціалізованого на допомозі людям з будь-якою інвалідністю, ми співпрацювали з Олександром Лизанцем. На базі майбутнього реабілітаційного центру, який зараз будується, ми сортували й роздавали гуманітарну допомогу.

В рамках іншого проєкту я співпрацювала з БФ “Серце до серця”, де волонтери надзвичайно різні. Працювала я і з нашим гуманітарним центром “Совине гніздо”. Тобто для мене немає обмежень: я допомагатиму тим людям, яким зможу допомогти.

В певних випадках ми співпрацюємо з різними організаціями людей з інвалідністю. Коли приїжджали сім’ї, в яких були люди з інвалідністю, то допомоги потребували всі. Тоді ми між собою делегували завдання: мені дзвонив Сашко Лизанець, описував ситуацію і казав, мовляв, це я не зможу зробити, але знаю, що ти впораєшся.

Дуже активно допомагали свого часу люди з порушеннями слуху. І тут знову про мережування: дуже важливо, щоб ті ж волонтерські рухи не замикалися на собі, щоб не боялися знайти та звернутися по допомогу до колег, які наразі в потрібній сфері мають більше вмінь і можливостей.

Ми не можемо “сортувати” людей: ця людина з інвалідністю, а ця — без. Важливо перш за все розставити пріоритети: що ми можемо робити, що не робимо і вміти акуратно про це сказати і найважливіше — давати людям, які потребують допомоги, чітке розуміння, де саме вони можуть отримати допомогу, яка їм потрібна тут і зараз.