Кожна розмова з тим, з ким ти давно не спілкувався, починається зі спогадів про 24 лютого. Можна навіть не вказувати рік – усім одразу зрозуміло, про що йдеться. Дата початку повномасштабного вторгнення росії в Україну – це точка незворотності, день, коли змінилося все і назавжди. 

З Юлею Дуб – волонтеркою, організаторкою заходів, активісткою та місцевою підприємицею – зустрічаємося в артпросторі “Ліс” в центрі Ужгорода. І, починаючи розмову про розвиток міста, культури, відповідальності кожного за розбудову громадянського суспільства ми мусимо повернутися до згаданої точки. Бо, можливо, якби не вона, все було б геть інакше. 

З Києва до Ужгорода

Юля Дуб – родом з Ужгорода, але вже бувши дорослою, переїхала до Києва. Там вона і заснувала свою маленьку власну справу – “Кактус Бро”, бренд інтер’єрного декору із живих рослин. Усю роботу Юля поєднувала з материнством, тож помічницею у “Кактус Бро” завжди була маленька Соля. А потім…

– Перед повномасштабною війною ми якраз придбали будинок під Києвом…

– Так, я пам’ятаю, у тебе там ледь чи не оранжерея ціла була.

– Так, десь біля сотні рослин, які ми в результаті змушені були там залишити. 

24 лютого я була в Києві. О 6-й ранку нас розбудила мама чоловіка зі словами: «Діти, війна почалась». І перший час це був шок: були люди, які готувалися, були тривожні валізки в когось, але не у нас – ми були з тих, які вважали, що не може в сучасному світі хтось наступати на Київ. 

Увечері ми одразу ухвалили рішення їхати в наш будинок під Києвом. Визначили одну кімнату, яку нарекли найбезпечнішою в домі – а вона була малесенька, розміром з ванну кімнату, мабуть – і були там вчотирьох: я, дитина, чоловік і свекруха. 

Потім я почала облаштовувати підвал, виходячи з розуміння, що це має бути максимально доброзичливе для дитини місце, щоб це не було якимось травматичним досвідом. Я туди позносила покривала, вогники, розвісила прапор, навіть наші фотографії, щоб там було більш затишно. Але якось, коли ми сиділи там, я зрозуміла, що у нас звідти є тільки один вихід. І це небезпечно. 

А будинок старий, і від вибухів навіть за 20-30 кілометрів у нас вібрували всі стіни, шибки, це все дуже сильно відчувалось, і було насправді страшно. Тож на початку березня ми ухвалили рішення, що ми їдемо в напрямку Ужгорода.

Виснажені мами

7 березня ми приїхали в Ужгород. Вже 11 я пішла волонтерити у Совине гніздо: там були розписані зміни і були потрібні руки. З одного боку, коли ти безперервно волонтериш, це рятує психіку: в тебе щонайменше немає часу постійно читати новини. З іншого боку, з часом ставало складніше. 

Одна з перших інструкцій, яку мені дали в Совиному гнізді – “Вимикай емпатію”. Просто роби те, що маєш. Тож, по-перше, я так і не знайшла той тумблер, де емпатія вимикається. А по-друге, в чергах за допомогою стояли здебільшого жінки – бабусі, мами, – виснажені, емоційно та фізично. 

І діти не витримували. І мами не витримували. Я от розповідаю це – і у мене сльози на очах, бо ти стоїш і бачиш цю чергу мам і дітей у сльозах, які не можуть впоратись з цією реальністю. І перше, що мені спадало на думку, що треба цих дітей забрати кудись; дати мамам, бабусям, тим, з ким вони приїхали, час на те, щоб прийти до тями та бодай зрозуміти, де в нас яка структура знаходиться.  

Я подумала: що я можу? Я можу з дітьми чимось займатися, просто, щоб трохи розвантажити батьків, дати їм змогу вирішити перші нагальні фінансові та бюрократичні моменти. І просто перемикнути увагу дітей на дитинство. На те, що вони у безпеці, все добре, ось вам папір, ножиці, давайте будемо клеїти зайчиків.

Творчі волонтери 

Тоді я звернулась через Фейсбук до всіх друзів з проханням, чи може хтось надати вільне приміщення, може, в когось є кольоровий папір, ножиці, що завгодно для творчості з дітьми – приносьте, будемо вигадувати. 

Найпростіше, що в мене було – у моєї мами дуже багато чашок для кави. І я попросила своїх знайомих, що якщо у вас є якісь кактуси маленькі, сукуленти, квіточки, то ми можемо в ці чашки їх саджати з дітьми. За перший період ми приблизно 300 чашок висадили, може і більше. З’являлися приміщення: хтось давав на пару годин, хтось давав на довше, почали запрошувати різні творчі студії, які займались до того з дітьми. Так стартували “Творчі волонтери”.

Діти були важкі: замкнуті, перелякані, невідома для них жіночка щось їм хоче розказати. Все це було вкрай складно, і тоді я почала кликати на допомогу інших – особливих умінь не потрібно, просто терпіння і бажання робити якісь поробки з дітьми. І так поступово з’явились дівчата-волонтери.

Ми сиділи якось після заняття, такі виснажені, були багато дітей. І говоримо: “Уявляєте, у нас буде своє приміщення, а ми там розпишемо стіну, і це зробимо, і це”. Я кажу: “Дівчата, давайте ми це візуалізуємо і у нас обов’язково це буде”. І воно є!

Ми також їздили на навчання у Львів, пройшли курс по роботі з дітьми з травмою. Дуже класна річ, яку кожен може освоїти. Якщо у своїй роботі дотримуватись цієї чіткої структури, то можна побачити дуже добрі результати. Тож ми почали вибудовувати свою діяльність навколо цієї методики.

А далі в нас були масові заходи. Коли додалися ярмарки, то окрім компоненти дитячої розважальної, з’явилися вже учасники, які чимось торгували. І відповідно, ми поставили благодійний внесок на ЗСУ. З цього в нас з’явилася стабільна можливість хоча б невеличкі суми, але збирати на потреби військових. Ми вже покрили певний сектор по роботі з дітьми, підтримці батьків, і почали більше фокусуватися на тому, щоб допомагати і військовим. 

Повернути життя рослинам… і виростити Ліс

Довгий час я дійсно займалася лише волонтерством. Бо думала, що приїхала сюди на “два-три тижні”. Але час ішов і потрібно було думати про забезпечення. Я поїхала додому забрати свої рослини… Чесно, я ридала кілька днів.

Тут варто повернутися трохи назад: як я вже казала, будинок ми купили старий. І там були такі жахливі пожовклі шпалери. Тож для того, щоб якось навести красу, я засадила все великими рослинами.  Це так тішило: в мене світла кімната, і коли вставало сонце, воно світило в одне вікно і переходило плавно в інше. Коли вранці прокидаєшся, і сонце на цих зелених рослинах – це так красиво, що вже ти не бачиш ні тих страшних стін, нічого. 

Коли ми їхали, я всі рослини знесла вниз: ми вирішили, що ми в одній кімнаті залишимо опалення там, де рослини. Але ми не врахували один момент: що коли вимикається котел, то вимикається і, відповідно, опалення. А без нього яка температура надворі, така і в будинку. Тож по поверненню мене чекала дуже сумна картина, залишилися тільки кілька найстійкіших кактусів та сукулентів. 

До речі, я не плакала сльозами. Взагалі якось стан заморозився. Аж допоки на одному з майстер-класів не підійшла одна дівчинка і сказала: “Хочете, я вам віршик розкажу?”. І саме ця дитина з цим віршиком розблокувала мене. Я її обійняла і кажу: “Ти собі не уявляєш, наскільки ти багато зараз зробила”.

В результаті деякі рослини відродилися, якісь я начеренкувала і ось вони, тут, в “Лісі”. “Ліс” виріс теж спочатку із потреби реалізації – культурної, творчої, а ще – із потреби віддушини. Якось один із наших волонтерів, Олексій, організував для нас вечір настільних ігор – ми ще спочатку думали, ну щось це таке несерйозне, краще б для дітей… Але коли ми прийшли,  то побачили, що ось, це – воно: ми жартували, сміялися, розмовляли, і це був такий елемент життя в цьому вічному хаосі. 

З’явилась потреба мати більше: виставки, презентації, ще щось, – а все завмерло. Я дивилася на Львів, Київ, навіть Харків, який регулярно бомблять, живе далі культурним життям. Вони зберігають прагнення мати елемент нормальності, рефлексії, елемент відновлення. 

І я зрозуміла, що якщо цього немає – це треба зробити. 

Культурний простір, якого Ужгороду бракує

Загалом про перші кроки – пошук приміщення, меблів, грошей тощо – можна писати цілу історію факапів. Але я переконана, що якщо ти чогось хочеш, маєш план, то воно до тебе прийде. Звісно, що не треба сідати і чекати, треба шукати можливості й вони точно з’являться. Знайшлося врешті приміщення, я побачила грант від держави – і це все склалося в пазл, до якого, звісно, було докладено дуже багато роботи. 

“Ліс” ще по суті до свого офіційного відкриття став таким собі магнітом для чудових людей: люди приходили, казали, а я ось це роблю, а я ось це. Для мене це був знак, що я все роблю правильно, бо мені це дуже подобається. Я радію, що це просто є. Що цей простір є в Ужгороді. І якби це був навіть не мій простір, а чийсь, я б дуже раділа появі такого місця. Тому що тут зажило якесь таке творче життя: ти починаєш дізнаватися, що цікавого є в нас у місті. Нові люди, молоді художники, які роблять свої перші кроки, крафтові виробники, які роблять унікальні речі.

Я не знаю наразі, наскільки це мені вигідно. Але це важлива частина у розвитку міста: ми організовуємо ярмарки і я вже бачу, як це можна, по-перше, монетизувати для бюджету громади, а по-друге, як підвищити культуру проведення цих ярмарків і фестивалів загалом. Якби у нас усі ярмарківці були ФОПами хоча б, то наш бюджет був би дуже добре підтриманий. 

І в моїй голові визріває довготривалий план – навчити учасників ярмарків бути підприємцями, допомогти їм реалізуватися, співпрацювати з магазинами. І коли вони почнуть платити податки, вони можуть формувати, наприклад, дорадчий орган при міськраді: по-перше, дивитися, як ці податки потім розподіляються, а по-друге, можна з певного відсотка цих податків сформувати бюджет на підтримку локальних ідей щодо розвитку міста: хтось хоче у себе озеленити двір, чи зробити майданчик; провести форум, щоб не обрізали дерева – словом, будь-яка ініціатива.

А повертаючись до “Лісу”, я хочу робити такі міські події, які формуватимуть певну культуру, смаки. Щоб люди розуміли, наприклад, чому нелогічно висаджувати однорічні рослини на прощі Петефі чи садити пальми в Ужгороді, коли це для них не є природним середовищем. У нас немає культурного простору міста – не локації конкретної, а загалом.

Я бачу, який величезний потенціал є в нашого міста, сюди приїхало багато крутих людей. І цей людський капітал потрібно залучати, робити місто дружнім для людей, робити його таким, в якому хочеться залишитися жити.