Чим живе місто на кордоні та як у ньому почуваються тисячі переселенців зі Сходу, Центру та Півдня.
Повномасштабне вторгнення Росії “столиця Закарпаття” Ужгород зустрів із населенням понад 115 000 людей. Але до цього міста не долітають ворожі ракети й дрони, тож його населення тільки за офіційними даними збільшилося на 35% – переважно завдяки переселенцям зі Сходу й Центру України.
LIGA.net побувала в Ужгороді та дізналась, як почуваються на західному кордоні “нові ужгородці”, і як їх сприймають корінні містяни.
В офісах продажу новобудов завжди раді клієнтам: розкажуть, покажуть, запропонують варіанти. Так і зі мною – розповіли й показали. Ми піднімаємось на верхній поверх ще незакінченого новобуду. Поки тут лише голі стіни, і геометрія майбутніх квартир проглядається не надто виразно, аби уявити “житло своєї мрії”. Проте можна оцінити краєвиди з вікон. З одного вікна зовсім поруч видно щільний непроглядний ліс – сумний і зовсім непоетичний. З іншого вікна даленіють лани й забудова приватного сектору.
Але є цікавий нюанс: ця новобудова – в Ужгороді, а краєвиди з вікна – за кордоном, у сусідній Словаччині, село зветься Nižné Nemecké. А трохи праворуч за лісом, на відстані менш ніж кілометр, село Vyšné Nemecké – пішки йти 10 хвилин через міжнародний пункт пропуску. За півгодинну прогулянку можна встигнути випити у Євросоюзі кави чи пива й повернутися додому, до буденних справ.
Трохи Японія та майже Європа
Познайомимося з Ужгородом ближче. З обласних центрів України він таки дійсно має низку яскравих унікальностей, позаяк протягом ХХ століття встиг побувати у складі п’яти держав: Австрійської імперії Габсбургів, Чехословаччини, хортистської Угорщини, СРСР і тепер у складі України. У Другу світову Ужгород не став ареною великих баталій, тож не дістав руйнувань, принаймні значних. І це єдиний обласний центр, котрий ніколи не мав і не має комунального електротранспорту.
А Закарпатська область унікальна ще й найбільшою кількістю сусідів: окрім суміжних українських областей, вона межує з Румунією, Угорщиною, Словаччиною та Польщею.
Та чому саме притиснутий до західного кордону Ужгород став обласним центром? Чому, скажімо, не Мукачево, яке більш-менш в центрі Закарпаття і до нього зручніше діставатися з різних куточків краю?
За Австро-Угорщини Підкарпатська Русь ділилася на чотири рівноправні громади (жупи). Але після розпаду імперії регіон на правах автономії приєднали до новоствореної держави Чехословаччини. І постало питання про адміністративний центр. Попри те, що Мукачево мало найбільше населення і більшу кількість фінансових установ, столицею Підкарпатської Русі все ж став Ужгород. Про це говорить місцева журналістка і авторка проекту “Втрачений Ужгород” Тетяна Літераті:
“Те, що столицею Підкарпатської Русі став саме Ужгород, для Мукачева було дуже неприємним ударом. Там вважали, що так відбулося банально через те, що Ужгород лежав ближче до Словаччини, звідки заходили чехословацька та французька армії. Коли нова адміністрація вже розгорнула роботу в Ужгороді, угорські військові й влада в Мукачеві ще опиралися. І коли Мукачево теж увійшло під повний контроль Чехословаччини, адміністрація вже працювала в Ужгороді, який і став таким чином столицею Підкарпатської Русі. Були й подальші спроби перенести адмінцентр до Мукачево, але – не склалося”.
Ужгородський міжнародний аеропорт своєю злітною смугою практично упирається у державний кордон. Огорожа аеропорту – вона й огорожа країни. Тут, фігурально кажучи, коли задні шасі лайнера, що злітає, ще котяться бетонною смугою, ніс вже у сусідній державі. Режим польотів особливий: хоч би яким був авіарейс – внутрішнім чи міжнародним – злетіти і взяти потрібний курс можна лише зробивши коло над Словаччиною.
Цікаво згадати скандал 13-річної давнини, коли правоохоронці України і Словаччини виявили 600-метровий “транснаціональний” тунель контрабандистів. Він прямував із приватної садиби в Ужгороді до приватного об’єкту у Словаччині. Від тунелю до міжнародного транспортного переходу “Ужгород” відстань у пів кілометра. Цікава географія виходить. Два шляхи у Євросоюз, що існують поруч, але у різних вимірах: підземний і наземний, легальний і злочинний. Дві паралельні реальності…
Чому до Ужгорода досі не прилетіла жодна російська ракета? Можливо, саме через його близькість до кордонів: якщо “цілитися з Кремля” і трохи схибити – можна вдарити по Словаччині, якщо схибити більше – влучити по Угорщині. Обидві країни – із проросійським керівництвом на тлі інших держав Євросоюзу. Можна припустити, що у Кремлі були б і не проти “покошмарити” затишний Ужгород, але не хочуть влаштовувати проблеми Роберту Фіцо та Віктору Орбану. До того ж, у цьому місці проходять дві труби, які все ще женуть на Європу (Словаччина, Угорщина, Чехія, Австрія) російські вуглеводні.
На Закарпатті все нагадує про близькість Європи. Тут традиційно не люблять суцільних парканів, задовольняючись прозорими декоративними огорожами навколо індивідуальних котеджів. Європою “пахнуть” охайні дворики з газонами, стриженими під глобус декоративними кущами, доглянутою виноградною лозою та туями. Туї та виноград тут прикрашають навіть двори багатоповерхівок, включно зі старими похмурими “хрущовками”.
А ще в Ужгороді найбільша (кажуть, не лише в Україні, а й у Європі) кількість дерев сакури, і навесні місто потопає у ніжно-рожевому кольорі, стаючи схожим на Японію. Помилуватися цим дивом з’їжджаються тисячі туристів – українських та зарубіжних.
“До “повномасштабки” ми спокійно їздили до Словаччини, – розповідає Тетяна Літераті. – Скуповувалися в магазинах, відпочивали на Шираві (курортна зона на водосховищі річки Лаборець за 35 кілометрів від Ужгорода. – Ред.), їздили на концерти, до зоопарку з дітьми, до аеропорту, та й просто так – на келих пива чи чашку кави. І словаки до нас приїжджали – на ринок по одяг, у магазини за продуктами. Багато купували кондитерки – українські цукерки везли цілими багажниками. І завжди під зав’язку заправлялися нашим бензином. Набирали цигарок, бо це в них було дорожче. Нині все змінилося – війна зробила людей настороженими. У Словаччині, на жаль, відчуваються проросійські настрої. Та й не надихає війна на розважальні подорожі”.
Міські проблеми та перенаселення
Російське вторгнення спричинило масштабний потік переселенців та біженців. В Ужгород один за одним прибували евакуаційні потяги – переповнені наляканими людьми. Більшість українців їхали через Закарпаття транзитом, кордони переходили хто пішки, хто на власних автівках.
“Наша центральна вулиця Собранецька тягнеться від центру Ужгорода до самої Словаччини. Зазвичай проїхати всю її можна за сім-десять хвилин, але в перші дні війни вона практично не рухалася, машини стояли в пробках по кілька діб”, – згадує Тетяна Літераті.
Щодня місто пропускало через себе кількість переселенців, що її можна порівняти з власним населенням Ужгорода. А воно перед війною становило близько 115 000 людей.
Але ж і багато людей кордон не переходили – осіли, хто з надією перечекати гарячу фазу війни та повернутися до рідних домівок, хто з планами розпочати тут нове життя. А були й такі, що прилаштували тут свої сім’ї (батьків, дружин, дітей, онуків) й повернулися до великих міст на Сході чи у Центрі, де попри небезпеку все ж є більша ділова активність та заробітки.
Влітку 2024 року Ірина Ткаленко та її дочка Наталя офіційно зареєструвалися як мешканці Ужгорода. До того вони жили на Дніпропетровщині. Переселилися, бо тікали від війни.
Наталя надивилася жахів буквально з перших годин агресії, позаяк мешкала у Дніпрі неподалік заводу “Південмаш”, інтенсивно обстрілюваного ворогом. Тож вона умовила матір перебратися якнайдалі на Захід – у найбезпечніше місце. Від’їзд за кордон не розглядали – хотіли залишитись в Україні.
До того жодна з них не була в Ужгороді навіть проїздом, знали лише, що тут не обстрілюють.
“Ми з дочкою взяли відпустки та поїхали до Ужгорода, щоб “тестово пожити” й примірятися: чи підійде нам це місто, аби оселитися назавжди, – розповідає Ірина. – І вирішили: підходить! Продали наше житло – мою квартиру в Кривому Розі й дончину в Дніпрі – купили в Ужгороді дві квартири поряд, в одному житловому комплексі. У місті багато переселенців, робочі місця у дефіциті, але мені вдалося влаштуватися за професією рієлтором. За пів року ми жодного разу не пошкодували про переїзд. Місто затишне. Чисте повітря, привітні неметушні люди, прогулянки вздовж набережної літніми вечорами. Майже як у довоєнному Криму, де в нас колись була квартира, і ми щороку із задоволенням відпочивали”.
Однак чи готовий Ужгород до такого різкого зростання кількості мешканців?
У роки перед повномасштабним вторгненням Україна переживала справжній будівельний бум. Найбільш інтенсивно забудовувалися великі міста, і Ужгород не став винятком. Натомість сьогодні тут одні з найвищих в Україні цін на нерухомість, які майже зрівнялися із цінами у Києві та Львові – містах-лідерах із цього показника.
Проте ринок нерухомості тут має свою специфіку. Як розповів колишній головний архітектор Ужгорода Петро Сарваш, інтенсивна забудова міста розпочалася років 10-12 тому.
“Новобудови зростали, але квартири продавалися погано, і навіть продані не завжди заселялися, – говорить Петро Сарваш. – Купували їх не стільки самі ужгородці, як жителі області – переважно етнічні румуни. Що називається, вкладали гроші – дарували квартири молодятам на весілля, або дітям на повноліття. Але діти не поспішали їхати до обласного центру, де мало добре оплачуваної роботи. За моїми відчуттями, все йшло до дефолту будівельного ринку, але його врятувала війна. З Харкова, Дніпра, міст Донбасу приїхали люди з грошима, квартири розкуповувалися й заселялися. Ціни зростали, ринок підбадьорився та інтенсифікувався”.
На думку Петра Сарваша, від адміністративно-територіальної реформи 2015-2020 років в Україні Ужгород скоріше програв. Адже лишився практично без запасу земель, і йому вже нікуди розвиватися, він оточений адміністративно незалежними територіальними громадами. Нинішня інтенсивна забудова – лише ущільнення, освоєння останніх вільних майданчиків на території міста. Подальший же територіальний розвиток можливий лише в кооперації із сусідніми громадами. Отже, вони впливатимуть на те, яким бути Ужгороду в майбутньому.
Один із чиновників мерії в розмові також вказує на низку проблем, що ускладнюють розвиток міста. Наприклад, недостатня потужність очисних споруд, які проєктувалися у минулому столітті у розрахунку на тодішнє 50-тисячне населення з перспективою зростання до 70 000-75 000. Але не до 200 000 навесні 2022-го! І сьогодні вже немає можливості збільшити очисні потужності, як і немає вільного місця для будівництва нової станції очищення каналізаційних стоків. Аналогічно з міським цвинтарем: він переповнений, а вільної землі для другої черги немає.
Наразі важко встановити точну кількість населення Ужгорода. Не всі переселенці проходять офіційну реєстрацію. А навіть і пройшовши, часто живуть “на два доми” – фізично перебувають в інших регіонах України. За різними оцінками, в Ужгороді зараз може проживати від 135 000 до 155 000 людей.
На вулицях Ужгорода зараз – безліч автомобілів. Був час, коли дорожні затори – яких до “повномасштабки” тут не знали – стали подібними до заторів у Києві. Водночас Ужгород – єдиний обласний центр, який не має комунального електротранспорту.
Фахівчиня з нерухомості Тетяна Річина (ужгородська рієлторська компанія “Феміда”) розповіла, що у місті наразі будівництво ведеться на шістдесяти майданчиках, працюють близько сорока будівельних компаній, включно з місцевими і львівськими, київськими, дніпровськими тощо.
“Ужгород сьогодні десь на рівні Львова за цінами, вище тільки у Києві. І це в середньому, бо деякі наші елітні житлові комплекси вже зрівнялися і з київськими за цінами”, – каже Тетяна Річина.
Закарпаття – “українська Греція”
Ужгородським будівельним компаніям та рієлторам гріх скаржитися – квартири розкуповуються, як гарячі пиріжки. І навіть старі “хрущовки” не затримуються. Але перенаселення все ж позначається на загальному соціальному тлі. Певною мірою можна говорити про конфлікт культур – місцевої, що формувалася століттями, та привнесеної переселенцями з Центру та Сходу. Місцева культура – це повільний ритм життя невеликого міста, де всі один одного знають особисто або “знайомі через два рукостискання”. Цьому неквапному ритму протистоїть енергія вихідців із мегаполісів, де швидші соціальні та економічні процеси.
Маркетолог Олександр Петренко переїхав до Ужгорода з родиною (дружина та донька) два роки тому з Харкова. Його компанія-роботодавець із початком повномасштабної війни перевела на Закарпаття частину бізнесу – магазини, салон краси.
“Ми привнесли до міста деякі бізнес-рішення, яких раніше в Ужгороді не знали, – розповідає Олександр. – Когось це дратує, хтось вбачає в цьому оздоровлення бізнес-клімату – “свіжу кров”. Але й нам не все подобається у місцевому укладі. Тут люди не поспішають. Робочий день звикли закінчувати о 17-й годині, не дуже пунктуальні. Вихідні їм – святе, празники – святе. А ми звикли працювати і приходити додому об 11-й вечора. Вони кажуть: Ужгород – місто для життя, а не для навіженої роботи. А ми якраз звикли навіжено працювати там, де живемо. Я довго шукав підходяще порівняння і тепер кажу так: Закарпаття у порівнянні зі Сходом України – це як Греція у Європі – повільна”.
Олександр вважає, що переселенці привнесли в Ужгород багато корисних нововведень. І наводить приклад: до вторгнення на вулицях міста було мало “офіційних” пішохідних переходів. Це всіх влаштовувало, адже й машин було мало. Натомість тепер трафік зріс, а ситуація з переходами не змінювалась. Тоді нею перейнялися переселенці:
“Ми писали звернення, переконували чиновників, і вони нас почули. Безпека на дорогах покращилася”, – розповідає Олександр.
Про користь від “нових ужгородців” розмірковує також і Тетяна Літераті: “Коли вже переселенці осіли, видихнули, трошки заспокоїлися – потроху-поволі почали себе проявляти. І дедалі активніше. Вони пожвавили Ужгород. Багато хто “перетягнув” сюди свої бізнеси – невеликі виробництва, ресторани. Особливо активні харків’яни. Мені здається, що Харків у нас тепер скрізь – неймовірно моторні винахідливі люди”.
Подібну оцінку висловила і Тетяна Річіна – вона зазначає, що приїхало багато хороших фахівців, які “розворушили” тихе містечко:
“Ми б так собі й жили у своїх “шорах” – ходили б натоптаними стежками. Але з’явилися нові перукарі, лікарі, вчителі, кондитери, автомеханіки… І дали хороший конкурентний поштовх місцевим”, – каже Тетяна Річина.
Та не лише малим бізнесом розвивається Закарпаття. Навесні 2024 року розпочато будівництво вузької європейської залізничної колії від Чопа до Ужгорода (22 км). Це дозволить зробити обласний центр транспортним хабом із прямим сполученням із Віднем, Братиславою, Кошице, Будапештом, Прагою, Бухарестом, Дрезденом, Белградом. Швидшим стане як пасажирське сполучення з Європою, так і вантажне, що більше стимулюватиме економічний розвиток регіону.
Ще один перспективний проєкт – вітрова енергетика – його в регіоні розвиває компанія Friendly Wind Technologies, релокована з Краматорська Донецької області. У 2022 році компанія почала переміщати на Закарпаття свій завод із виробництва промислових вітрогенераторів.
Його встановили у новому індустріальному парку у місті Перечин, що за 20 кілометрів від Ужгорода. На демонтаж-переїзд-монтаж знадобилося близько року. Наразі завод працює. Раніше компанія розвивала вітрову енергетику у Криму, Луганській, Донецькій областях. Реалізовано десятки проєктів, але… вони залишилися на окупованій території. Про це розповіла заступниця директора Friendly Wind Technologies Ольга Поштак.
Зараз компанія розвиває у Карпатах так звані вітрові парки – комплекси з кількох інженерно поєднаних вітрових генераторів. Перша черга передбачає встановлення та запуск 16 вітрогенераторів. Два з них уже працюють.
Вигода від релокації великого бізнесу є очевидною як загалом для Закарпаття, так і для конкретно місцевих спільнот. Той самий Перечин ще нещодавно був дотаційним містом, проте зараз має від Friendly Wind Technologies надходження у вигляді місцевих податків на розвиток громади. У 2023 році – 51 млн грн, а на кінець 2024 року – близько 90 млн грн.
Втім не всім релокованим бізнесам вдалося прижитися на Закарпатті. Тут варто торкнутися ще однієї особливості регіону – специфіки політичного клімату, а відтак і економічних реалій. Чотири кордони із зарубіжжям – це не лише екзотика, але й велика контрабанда. Вона об’єднує як потужні клани, так і звичайних мешканців краю. Рівні заробітків різні, але “годівничка” одна на всіх.
В розмовах не під запис деякі мої співбесідники серед переселенців зізнавалися, що їхні спроби зацікавити місцеві громади інвестиціями, податковими надходженнями та іншими “плюшками” від переведення на дані території підприємств зі Сходу України зустрічали настороженість, а то й відвертий спротив. Люди бояться пускати до себе “чужинців”. Прямих і зрозумілих пояснень цьому, звісно, не висловлюють, але дають зрозуміти: нащо, мовляв, нам ваші незрозумілі інвестиції, нас і без них ситно годує кордон.
Однак таке ставлення – це крига, яку все ж можливо розтопити. Але це не завжди вдається зробити швидко – з наскоку.
Дивовижні метаморфози стародавнього міста продовжуються. У минулому столітті Ужгород змінив п’ять різних державних прапорів на своїй головній щоглі, а сьогодні – залишаючись найзахіднішим географічно українським містом – він активно знайомиться з культурами інших регіонів України, що, безумовно, його збагачує.
Вадим Петрасюк