У Закарпатському музеї архітектури та побуту відкрилася фотовиставка київського фотокореспондента УНІАН Олександра Синиці «Мій Майдан». Тут представлено понад 60 репортажних світлин, які передають атмосферу Революції Гідності та емоції її учасників.

Вперше фотовиставку показали у Покровську — рідному місті автора, потім — у Києві та Львові, а зараз вона експонується в Ужгороді.

—  Ідея фотовиставки з’явилася до десятиріччя подій Революції Гідності. Всі світлини — мої особисті. Це найважливіші й найактуальніші кадри про ті події, які вдалося знайти в архіві, — розповідає Олександр Синиця.

Спогади про Майдан: початок

Олександр Синиця фотографував події на Майдані від самого початку, коли 21 листопада 2013 року прем’єр-міністр Микола Азаров несподівано оголосив про рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

— Журналісти тоді весь час були на місці, ми мали редакційне завдання все знімати, тож були там майже цілодобово.

На світлинах фотовиставки немає подій у ніч проти 1 грудня, коли бійці спецпідрозділу «Беркут» жорстоко і криваво розігнали студентів.

— У ніч розгону студентів на місці працював мій колега Володимир Гонтар. Він, до речі, після подій Майдану пішов служити, воював у АТО. Потім звільнився, поїхав працювати далекобійником до Польщі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то відразу повернувся й став на захист держави. Зараз він майор, служить у третій танковій бригаді.

Зранку Синиця вже був разом з мітингувальниками, тому на виставці вже є світлини, зроблені ним 1 грудня на Михайлівській площі. Одна з них — авто з написом на склі “ЄС — Так”.

— Протестувальники почали встановлювати намети, сцену, на якій виступали відомі люди. На Майдан сходилися українці з усієї країни. Тоді це був рішучий, але все ще мирний протест, — згадує Синиця.

16 грудня Олександр Синиця поїхав додому у Покровськ, щоб відсвяткувати свій день народження, але коли побачив у новинах, як на вулиці Грушевського палають автобуси, негайно повернувся до столиці. В Києві уже був не мирний протест, а протистояння майданівців з беркутівцями. Перше фото, яке він зробив після повернення — як на ношах несуть пораненого чоловіка. Пригадує, що тоді ж під ногами розірвалася шумова граната, на щастя, без начиння з цвяхів та гайок.

Спогади про Майдан: кадр, що назавжди у пам’яті

Фотокореспонденти були там щодня, зміна за зміною, особливо, коли ходили тривожні чутки про те, що беркутівці будуть “зачищати” Майдан. Варто розуміти, що фотокорам на Майдані теж загрожувала небезпека. Багато хто був травмований під час знімання.

— Бути там — це не просто редакційне завдання. — каже чоловік. — Я відчував, що потрібно фіксувати цей справді історичний момент. І, звичайно, як фотограф, хотів зробити кадр, який би передав найкраще атмосферу всього Майдану.

Найбільш особливим для мене було фото, де беркутівці біжать з кийками за мирними майданівцями. Я випадково впіймав цей кадр: прийшов фотографувати Інститутську, побачив на Липській загін “Беркуту”. Знімаю щось навколо, аж тут відчуваю рух і  бачу як беркутівці біжать на людей, буквально у тридцяти метрах від мене. Я зрозумів, що цей момент треба зафіксувати, зробив швидко кілька кадрів як на мене всі біжать. Аж тут зрозумів, що треба й самому бігти. А нікуди було! Тож я побіг разом з людьми, стрибнув у якусь яму біля дверей, де вже лежало двоє чоловіків. Тоді від кийка беркутівця мене врятувало, напевно, тільки те, що я був у жилеті з написом “Press”.

Коли я вже звідти вибрався, то знову повернувся на Майдан і там побачив закривавлених батька з сином. Це все в один день відбулося.

— Все забувається. Навіть люди, які були безпосередніми учасниками подій, забувають. А що говорити про тих, хто там не був? Тому важливо показувати й нагадувати про події, які змінили хід історії, — переконаний Олександр Синиця.

Виставка відкрита до 18 березня 2025 року на другому поверсі Ужгородського скансену.