Від страху до впевненості: автоінструкторка Анастасія Тенгеричаник – про водіння без стереотипів

Жарти про «жінку за кермом» в наш час сприймаються вже переважно як атавізм та ознака поганого смаку й виховання. А проте, ми не могли по-доброму не здивуватися, дізнавшись про ужгородську автоінструкторку Анастасію Тенгеричаник. І, звісно, одразу ж вирішили познайомитися й поговорити з дівчиною про те, що привело її у справу. 

Поговорити про стереотипи та як вона на них реагує. Про відмінності жінки й чоловіка як водіїв. А ще – про те, як привчити себе дивитися у праве дзеркало автівки при перелаштуванні.

Анастасії Тенгеричаник – 28 років. Вона ужгородка, народилася та здобула освіту в Ужгороді. За фахом – математикиня, закінчувала УжНУ, працювала програмісткою та в мережевому бізнесі. З літа минулого року Анастасія – автоінструкторка проєкту «Твій інструктор»: жінка допомагає курсантам автошкіл, які вже пройшли практичний курс, краще опанувати нюанси підготовки до іспиту з водіння, а також займається з тими, хто вже має водійське посвідчення, але з різних причин немає достатньої майстерності та впевненості самостійно виїжджати на дорогу.

– Водійське посвідчення я отримала у 16 років: вчилася у Віктора Албула в ДОСААФі за порадою дідуся, який також 40 років працював інструктором. Однак повноцінно й безперервно за кермом я останні 3 роки. З початком повномасштабного вторгнення мій чоловік пішов служити, а я без машини ніяк: 5-річного сина треба возити у садочок, пересуватися по місту, взагалі бути мобільною. Весь цей період я хіба що не жила в машині, проводила за кермом більшу частину часу.

На позицію практичного інструктора прийшла з викладачки теорії: в одній з автошкіл викладала теоретичну частину, ПДР, тести. Коли звільнилася, мій колишній однокурсник з університету, а нині директор автошколи УжНУ Іван Шпонтак запропонував викладати теорію у нього в автошколі. Коли ж Іван вирішив запускати проєкт «Твій автоінструктор», спитав, чи не хочу спробувати себе вже у ролі практичної інструкторки. Я захотіла, – посміхається Анастасія. – Багато вчилася у колег інструкторів, дивилася, як вони проводять заняття. Відтак поїхала у Львів і склала іспит для отримання відповідного сертифікату.

– Як відбувається ця процедура сертифікації?

– Це доволі тривалий процес: я багато готувалася, потім я двічі їздила у Львів: на теоретичний та практичний іспити. Теоретичний іспит – це 60 питань, склала його з 1 помилкою, допускалося 6. Видно, допомогло, що я свого часу викладала теорію, бо іспит справді непростий. 

Після теоретичного також у Львові складала практичний іспит: їхала один із 10 маршрутів. Один раз перевищила швидкість і ще раз заїхала на розмітку. Але в підсумку таки склала. Так отримала сертифікат автоінструктора на 5 років, потім його треба підтверджувати.  

– Ви кажете, що щодня за кермом лише останні 3 роки. Цього часу достатньо, аби здобути навички та досвід для навчання інших?  

– Ну, якщо ти фактично не вилазиш з автівки… Чули про книгу «10 тисяч годин, щоб стати професіоналом»? Звісно, якщо ви будете їздити раз на рік по 2 години, то й говорити немає про що. 

Я починала їздити щоденно через потребу, потім мені почало це подобатись. І якось подумала: так багато дівчат навіть не уявляють, як це класно – вміти добре водити! Бо це ж, окрім іншого, додає відчуття впевненості, незалежності. Людина, що вміє водити і яка не вміє – це дві різні людини. Коли вона проходить цей шлях, то внутрішньо трансформується: змінюється мислення, здатність тримати удар і витримувати напругу, адже ти борешся зі страхом, вчишся брати його під контроль. Це найперша умова, щоб бути добрим водієм, адже якщо ти не стійкий морально, тобі немає що робити в машині.

– Тобто ця навичка тренується. Як?

– Звісно, що тренується, я власне цим займаюся з курсантами. Інструктор, як і тренер у спорті, найперше працює зі страхом людини. Страх формується від незнання: коли ти не до кінця розумієш, як щось працює, і відповідно не можеш дати собі ради. Тому задача інструктора: заповнити «білі плями» у знаннях і провести людину від страху до радості від водіння.  

Важливо зняти блоки, що заважають комфортно почуватися за кермом. Скільки таких випадків: людина пройшла в автошколі практичний курс, а чує слово «іспит» – ціпеніє і провалює його.

Зняти блоки можна, зрозумівши окремі нюанси. Тож на уроках ми допрацьовуємо, підправляємо, «докручуємо» те, що людина з тих чи інших причин недоотримала в автошколі.

– Як багато уроків потрібно, щоб, як ви кажете, «докрутити» ці нюанси?

– По-різному, деколи буває, що достатньо одного заняття, щоб виявити й усунути хиби. До прикладу, приходить людина із водійським посвідченням: вона вже склала іспит, але відчуває, що щось не так. Вона приходить, і я бачу одразу, в чому проблема. Показую: ти, скажімо, неправильно користуєшся двигуном, бо в тебе дизель, а ти газуєш, як на бензині. І все, за півтори години уроку ми все з’ясували, питання вирішене.

–  До вас саме дівчата більше приходять?

–  Так, переважно жінки. Я й сама стараюся більше з дівчатами працювати, бо дівчину не завжди може прийнятно навчити чоловік. Не всі чоловіки здатні донести матеріал так, щоб жінка зрозуміла.

Бо чоловіки й жінки загалом все роблять по-різному: миють посуд, п’ють каву. Чоловік якщо сів кавувати, то все – він п’є каву. А жінка за кавою ще думає одночасно про тисячу справ. І от навчіть її правильно крутити кермо, коли вона думає в цей момент, як встигнути на роботу після уроку, купити продукти по дорозі додому, забрати дитину з дитсадка… Я це розумію і враховую: повертаю жінку в момент, повторюю стільки разів, скільки треба. Бо інакше тиском можна ще більше поглибити тривожність і гіпервідповідальність.

–  Можливо в якомусь сенсі гіпервідповідальне ставлення до водіння почасти убезпечує жінок на дорозі? Я не знаю статистику, але наважусь припустити: якщо ми її піднімемо, то побачимо, що з загальної кількості аварій більшу їх частину спричиняють саме чоловіки водії.

–  Я бачила цю статистику, і це не зовсім так. Просто чоловіки й жінки спричиняють різні аварії. У чоловіків вони найчастіше трапляються через перевищення швидкості. Тоді як у жінок згідно з офіційною статистикою більшість аварій “габаритні” (недотримання безпечної дистанції та безпечного інтервалу – ред.). І при цьому вони часто забувають дивитися у дзеркала.

–  До речі, як привчити себе дивитися в праве дзеркало?

– Є два способи:  хороший та поганий. Один раз зіб’єте велосипедиста, який буде обганяти справа, і назавжди запам’ятаєте, що навіть у заторі при швидкості 10-15 км необхідно контролювати ситуацію по дзеркалах. Це поганий спосіб, звісно, що краще так не робити.

Якщо ж по хорошому, то лише методом практики, постійного нагадування і чіткого фокуса: навіщо це потрібно. Ніхто не буде дотримуватися якогось правила, поки не буде вичерпно розуміти, чому це необхідно.

–  Зважаючи на силу стереотипів, як зазвичай люди реагують, коли дізнаються, що ви працюєте автоінструкторкою?

–  Спершу дивуються, а далі у всіх різна реакція. Попри те, що ситуація змінюється, трапляються і зневажливі фразочки. Ясно, що всі водійки з цим хоч раз у житті зіштовхуються. Це як «добрий день».

–  Як ви на них реагуєте?  

– Ніяк. Це не про мене, а про людину, яка так висловлюється, і про її рівень свідомості. Хай говорять, як хочуть, я не зміню інших водіїв. Я працюю з тими, хто до мене приходить. Можу навчити чи перевчити тільки тих, хто сам виявив таке бажання. А в кого є якісь упередження, ті й так не прийдуть. 

–  Мені доводилося свого часу чути думку, мовляв, не всім людям дано водити авто: через надмірну емоційність, різкість, інші схожі особливості темпераменту…

 – Я так не вважаю. Знаю випадок, коли в автошколу прийшов учитися 84-річний чоловік. Тобто все життя йому було «не дано», а тепер раптом стало «дано». Ні, просто він вирішив, що він цього хоче, знайшов для цього час і сміливість. Якщо у людини немає цілі, вона не готова виходити з зони комфорту й витрачати свій час, ясно, що їй буде «не дано». 

– Вашого 5-річного сина будете потім вчити водити?

– Обов’язково. Тільки не сама, а підшукаю йому гарного інструктора. Вважаю, що родичі не мають вчити родичів. Як на мене, така взаємодія сильно впливає на стосунки. Людина під час навчання деколи виглядає по-дурному, може плутати право й ліво. Їй це некомфортно. Часто навчаючи, рідна чи близька людина не може опанувати емоції та, зважаючи на близькість, дозволяє собі десь крикнути, десь зробити грубо зауваження. А потім ви це приносите в дім. Тоді як те, що сталося в машині, має залишатися в машині. 

–  Наостанок спитаю, що потрібно, аби довести навчання до логічного завершення, упевнено їздити та «подружитися» з авто? 

– Найперше, треба визначити, навіщо тобі цей шлях зараз починати. Дуже важливе внутрішнє розуміння нагальності цього рішення, з якого відтак сформується мотивація. Якщо у вас реально немає мети їздити одразу на механіці – йдіть учитися з коробкою автомат, навіщо мучитися? Поїздите два роки на «автоматі», потім за потреби перевчитеся. 

По-друге, потрібно налаштуватися на такий собі навчальний марафон і бути готовим виділяти на нього час і внутрішній ресурс. Бо вчитися керувати авто – це не лише автошкола і зустрічі з інструктором: необхідно аналізувати свої дії за кермом, свої слабкі сторони, які треба допрацювати, оцінювати свої відчуття.  

Їдете як пасажир з іншим водієм – відстежуйте, як він поводиться в тих чи інших ситуаціях на дорозі, спостерігайте за ситуацією довкола, фіксуйте все для вас незрозуміле. І потім обов’язково ставте ці питання інструктору: мусите увійти в режим «чомучки» і з’ясовувати все-все, що неясно. 

І ще: якщо вже прийшли вчитися, не міняйте кожні два тижні інструктора, не стрибайте від одного до іншого. Ви лише звикли до однієї машини, а вже пересіли на другу. Бо інструктор, який вже працює з вами, знає особливості вашого водіння, на що варто звернути увагу. Я зараз не кажу про зовсім дивні випадки, коли інструктор відвертий хам і вдається до крику, бо в такому разі його б мали звільнити ще раніше. 

Вірити в себе, ставити ціль і докладати зусиль для її досягнення – це умови не лише для успішного навчання водіння, але й у будь-якій іншій справі.