«У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.
І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.
Ні з любов’ю.
Ні з ненавистю.
І майже ніколи не є навпаки».
Це рядки з роману, родинної саги авторства Марії Матіос, що має назву «Майже ніколи не навпаки». Роману, який, як і всі інші прозові твори авторки, після прочитання не відпускає ще кілька днів аж так, що не можеш узятися до іншої книги, навіть якби й хотілося.
Марія Матіос
Нині, 19 грудня, Марія Матіос святкує свій ювілей – 65 років. Цього року мені поталанило нарешті прочитати її абсолютно ні на що не схожий роман-панораму «Букова земля». І про мене — це найкраща художня книга, яку довелося тримати в руках за останні кілька років. Не буду кривити душею: маю невеличку гордість з того, що подужала понад 900 сторінок роману, що охоплює події тривалістю 225 років. Але, з іншого боку, після перших 100 сторінок «Букова земля» просто не залишає тобі іншого вибору, як дістатися завершення: Марія Матіос майстерно володіє словом і вміє в момент захопити увагу так, що ти йдеш за її оповіддю, наче за чарівною казковою флейтою.
Її письмо – просте і водночас складне. Просте, бо мова, якою звертається до тебе Марія Матіос – навдивовижу жива: ти ніколи не жила на Гуцульщині, але ніби чуєш, як балакають сусідки за тином, обмінюючись свіжими новинами. Оповідка ллється річечкою, спершу поволі, а далі все стрімкіше, затягуючи тебе все далі й далі за сюжетом. Складна, бо читати про життя в усіх його барвах, про концентровані почуття й людину, яка буває то страшніше від звіра, то лагідніша за весняне сонце… Читати, пізнаючи поміж рядків себе і своє серце, – складно…
Моє знайомство з творчістю Марії Матіос розпочалося з роману «Солодка Даруся» ще у студентські роки. За кілька років потому я повернулася до нього, аби перечитати, позаяк маю дивну властивість пам’яті з плином часу забувати сюжетні нюанси прочитаної книги, пам’ятаючи лише настрій і враження, які вона на мене справила. Вдруге перечитуючи «Солодку Дарусю», згадуючи від сторінки до сторінки, що це – книга-трагедія, книга-травма, книга-смуток, я все одно не могла припинити читання. Аж допоки не дісталася, крізь зажуру й співчуття, до останньої сторінки.
Чому Даруся – солодка? Для себе я маю два пояснення цій назві. Бо Дарина Ілащук, яка зростала у гуцульському селі в щасливій люблячій родині абсолютно нормальною, жвавою та веселою дитиною вже дорослою перестає говорити до людей і загалом поводиться так, що односельці вважають її несповна розуму. Солодка – що з неї взяти. Ці разючі зміни – наслідок лиха, яке привели у хату Ілащуків совєтські агенти і їхні цукерки. Солодощі, завдяки яким пси режиму відібрали у Дарусі все – родину, дім, мрії, нормальне майбутнє та, як видається іншим людям, розум. Хоч зважаючи, на що ці інші люди почасти бувають здатні, ще велике питання: чи вони при розумі, чи все ж Даруся.
Мотиви із Солодкої Дарусі де-не-де перегукувалися мені за настроєм із оповідями зі збірки «Нація». У центрі переважної більшості новел, що склали збірку – українська жінка. Українська за духом, навіть якщо має іншу національність. Як от, наприклад, єврейка Ханна-Анна: народжена від забороненого кохання у гуцульському селі, юна дівчина з приходом совєтів йде у ліс. Бо ж над трьома коронами у світі – Тори, священного служіння й короною Царства – є головна. Корона доброго імені. І її носити найтяжче… У новелі «Апокаліпсис» постать Ханни-Ганни з’являється аж ближче до середини оповідки. Утім саме ця крихка, тендітна дівчина після появи у сюжеті відчувається як та, довкола якої цей сюжет і був задуманий.
Роман «Майже ніколи не навпаки» я вже згадувала на початку. Ця сімейна сага складається з чотирьох новел, що нерозривно пов’язані між собою, та оповідає історії кількох гуцульських родин від часів Австро-Угорської імперії, Другої світової війни – і до середини XX століття. Роман про те, як одруження не по любові, а з розрахунку, може в майбутньому обернутися деградацією родини та призвести до нещастя «у спадок». Про те, як ревнощі, заздрість і гордість штовхають людину на жахливі, непоправні вчинки. Але також цей роман – про любов: навіть якщо вона несправджена, притишена, втаємничена і журна.
Ну і, звісно, «Букова земля» – літературне масштабне панно, яке Марія Матіос збирала впродовж 9 років зі шматочків архівних даних, оздоблюючи своїм письменницьким майстерним словом. Події роману охоплюють історичний проміжок від кінця XVIII століття, крізь Першу й Другу світові війни й аж до подій сучасної України. Так, події епілогу, що закриває книгу, відбуваються у 2014 році на Луганщині, де саме точаться бої між російсько-сепаратистськими військами та українськими добровольцями.
Дивовижна, велична, пронизлива, трагічна літературна панорама, яка рясніє згадками історичних подій та прізвищ діячів минулого. Завдяки Марії Матіос я дізналася про «чортів у червоних гатях»: так називали перший добровольчий гуцульський батальйон – одне з найбільш дієвих військових штурмових зведень австрійської армії часів Першої світової війни. Дізналася й про родину Васильків – династію політиків, дипломатів й меценатів, представники якої ще за часів УНР адвокатували Україну на європейських майданчиках. Дізналася, як спершу німці у XVIII столітті переселялися на Буковину, де розробляли землі, валили ліс і утворювали цілі поселення. Щоб уже у XX столітті їхніх нащадків депортували у Третій рейх – війна… Читаєш книгу і майже чуєш, як жорна історії, ледь поскрипуючи, безупинно перетирають людські долі.
Марія Матіос
Значний клапоть книги присвячений подіям 50-х років, коли на буковинські землі прийшли совєти – комуністя – і чоловіки та хлопці хіба що не цілими хуторами йшли у підпілля, стаючи до лав УПА.
Епілог, який закриває книгу подіями серпня 2014 року у Станиці Луганській, не дає жодної секунди, аби продихнути від болю. Зараз я пишу ці рядки, повертаючись думками до подій в епілозі, і мої очі знову повні сліз. Рана 2014 року у лютому 2022-го розрослася до велетенських масштабів, кровить і болить щосекунди.
Та й чи колись загоїться?